Розділ «Чотири роки по тому…»

— Тоді добре, — промовив Фінлі.

Містер та місіс Локлени дивилися телевізор в обшарпаній вітальні Едмундса. Зі свого місця за кухонним столом Бакстер чула, як Ешлі грається нагорі у спальні. Вона вже збиралася підвестися і щось приготувати, коли дівчинка раптом затихла.

Бакстер встала, напружено прислухаючись до бурмотіння телевізора в іншій кімнаті, однак розслабилася, почувши гучні кроки Ешлі, коли вона бігла другим поверхом, а потім сходами вниз. Вона забігла на кухню, на голові в неї були безладно причеплені різноманітні прикраси для волосся.

— Привіт, Емілі, — радісно прощебетала вона.

— Привіт, Ешлі, — відповіла Бакстер.

Вона ніколи не вміла розмовляти з дітьми. Здавалося, що вони наче відчували, що вона їх боялася. — Гарно виглядаєш.

— Дякую. Ти теж.

Бакстер сумнівалася, що це була правда, проте втомлено посміхнулася.

— Я лише хотіла переконатися, що ти й досі хочеш, щоб я прийшла і сказала, якщо побачу когось надворі.

— Так, будь ласка, — сказала Бакстер, якомога бадьоріше. — Я чекаю на друга, — збрехала вона.

— Добре!

Бакстер очікувала, що маленька дівчинка побіжить назад нагору, але замість цього вона почала хихотіти.

— Що?

— Що? — засміялася Ешлі.

— Що це таке? — Бакстер вривався терпець.

— Те, про що ти мене просила! Я кажу тобі, що на задньому дворі хтось є!

Натягнута посмішка Бакстер зникла. Вона схопила Ешлі й віднесла її до вітальні, жестом покликавши стривожених батьків.

— Ідіть нагору і замкніть двері, — прошепотіла вона, передаючи їм доньку.

Коли всі троє затупотіли над головою, Бакстер побігла на кухню і витягла із сумочки пістолет. Коли збоку від будинку почувся якийсь шум, вона завмерла. Бакстер перебігла до заднього вікна, але нічого не побачила.

У вхідні двері голосно постукали.