Розділ «Чотири роки по тому…»

Вульф заплющив очі і спробував зосередитися на гніві, щоб опанувати себе. Він охоплював його, затуманював думки. Вульф витріщався на білу стелю й шепотів прізвища тих, кого вважав відповідальним за це, однак потім про дещо згадав: остання відчайдушна надія, безглузді слова неврівноваженого розуму…

— Сестро! — голосно покликав він. — Сестро!

Йому знадобилася година, щоб переконати лікарів розв’язати його, та ще півгодини для отримання їхнього дозволу на телефонний дзвінок. Чекаючи на рішення, Вульф витягнув із-під матраца брудний аркуш. Він уже майже забув, що той узагалі там був.

Вульф заледве міг стояти, і йому допомогли вийти в коридор, щоб він міг скористатися телефоном на сестринському посту. Щойно він залишився сам, Вульф розгорнув складений аркуш, уперше помітивши, що крізь написані цифри виднілися друковані слова: «Бог. Диявол. Душа. Пекло».

Він схилився на стіну і набрав вільною рукою послідовність цифр.

Залунали гудки.

Після приглушеного клацання запала тиша.

— Алло? — знервовано промовив Вульф.

Тиша.

— … Алло?

Зрештою йому відповів автоматичний жіночий голос.

— Штат… ваше… повне ім’я… після гудка…

Вульф зачекав сигналу.

— Натан Вульф.

Ще одна пауза, котра, як йому здавалося, тривала вічно. Вульф знав, що це нелогічно, однак у комп’ютеризованому голосі була якась невідповідність, щось із інтонацією, тональністю. Здавалося, немовби він був у захваті від його відчаю, так, неначе глузував.

— Натомість… що? — зрештою запитали.

Вульф оглянувся на порожній коридор. Він чув легкий гул голосів, які долинали з однієї з бокових кімнат. Підсвідомо він прикрив трубку рукою, щоб прошепотіти.

Він вагався.

— Натомість… що? — знову повторив голос.

— Наґіб Халід… Мер Реймонд Тернбл… Маделін Оєрс… Охоронець лави підсудних… Детектив Бенджамін Чемберс… і всі інші, на чиїх руках кров тієї дівчинки, — випалив Вульф.