Розділ «Частина 6 Містер Зелена Картка»

«Землетрус в Лас-Анджліісі, — згадав я. — Сім тисяч загиблих».

На 196-му шосе спалахнули фари, і я поспіхом кинувся на хідник. Автомобіль виявився маленьким кутастим автобусом з написом КІЛЬЦЕВИЙ на освітленому маршрутному шильді. Мені слабенько дзенькнуло в пам’яті, але я не знав, до чого це.

Той чи інший обертон, подумав я. На даху в автобуса містилося кілька обертових приладів, на вигляд ніби вентилятори-остуджувачі. Повітряні турбіни, ймовірно? Чи таке можливе? Звуку двигуна внутрішнього згоряння я не почув, лише неголосне електричне гудіння. Я дивився йому вслід, допоки не зник удалині єдиний на ньому задній вогник.

Гаразд, отже, бензинові двигуни ліквідовано у цій версії майбутнього — в цьому пасмі, якщо скористатися термінологією Зака Ленга. Це ж добра новина, хіба не так?

Можливо, хоча повітря, яке я втягував своїми легенями, відгонило чимсь мертвотним, на додачу в ньому вчувався ще якийсь запах, який нагадав мені запах трансформатора мого потяга «Лайонел», коли я, хлопчиком, ганяв його надто довго[689]. «Час уже його вимкнути, нехай трохи відпочине», — зазвичай казав мені тоді батько.

Було там, на Мейн-стрит, кілька закладів, у котрих, здавалося, ще сяк-так ідуть справи, але здебільшого стояли розвалища. Хідник лежав потрісканий, всяка негідь валялася на ньому. Я побачив з півдесятка запаркованих машин, і всі були або бензиново-електричними гібридами, або з тими вертушками на дахах. Стояла там така собі «Хонда Зефір», інша машина називалася «Такуро Спірит»; ще одна «Форд Бриз». Вигляд вони мали старий, а пару з них було вандалізовано. У всіх на лобовому склі були рожеві наліпки з написами чорними літерами, достатньо великими, щоб прочитати у напівтемряві: ПРОВІНЦІЯ МЕЙН. КАРТКА «А». ЗАВЖДИ ВІДПОВІДАЄ ХАРЧОВИМ ТАЛОНАМ.

На іншому боці вулиці тусувалася зграя підлітків, вони про щось гомоніли, сміялися.

— Агов! — гукнув я їм. — А бібліотека ще працює?

Вони вирячилися на мене. Я побачив світляки сигарет… от лишень запах долітав майже напевне одурманливий.

— Пішов на хер, дядьку! — гукнув мені у відповідь один з них.

Інший відвернувся і, приспустивши штани, блиснув до мене задом.

— Отут знайдеш всяку книжку, всі твої!

Ватага зареготала, вони пішли, балакаючи упівголоса, озираючись.

Мене не вразило те, що мені показали голу сраку — це було не вперше, — але мені не сподобалися їхні погляди, а притишені голоси ще менше. Там могли про щось змовлятися. Джейку Еппінгу в це не зовсім вірилося, але Джордж Емберсон мало сумнівався; Джордж пройшов крізь чимало різного, і саме Джордж наразі нахилився, підняв два уламки цементу, як кулаки завбільшки, й засунув їх собі до передніх кишень, просто, на добру вдачу. Джейк вирішив, що це глупство, але заперечень не висував.

На наступному розі бізнесовий квартал (який він не був) раптом урвався. Я побачив літню жінку, що поспішала вулицею, нервово оглядаючись на тих хлопців, котрі тепер були трохи далі попереду на іншому боці Мейн-стрит. На жінці була хустка й щось схоже на респіратор — на кшталт тих, що ними користуються люди з хронічними обструктивними захворюваннями легенів або з прогресуючою емфіземою.

— Мем, ви не підкажете, чи бібліотека…

— Облиште мене в спокої! — Очі в неї були великі, злякані. На мить крізь прогалину в хмарах сяйнув місяць, і я помітив, що обличчя в неї порите виразками. Та, що містилася в неї під правим оком, здавалося, дожерлася аж до самої кістки. — Я маю папір, де говориться, що я маю право бути на вулиці, на ньому є печатка Ради, то вже облиште мене в спокої! Я йду до своєї сестри, мушу її відвідати! Оті хлопці — погані хлопці, і скоро вони розпочнуть свої дикунства. Тільки торкніться мене, я дзвякну своїм брязкалом й констебль ураз під’їде сюди.

Якось я мав щодо цього сумніви.

— Мем, я всього лише хочу дізнатися, чи бібліотека ще…

— Вона вже багато років як закрита й жодних книжок там нема! Тепер там провадять Сходини Ненависті. Облиште мене в спокої, кажу вам, бо інакше я дзвякну констеблю.