Розділ «Частина 6 Містер Зелена Картка»

— Ні, це некоректне слово. То були пачоси. Невже я вам щойно про це не казав? — Схоже, він дійсно не мав певності. — Механізм поступово забивається ними. Врешті-решт надійде момент, коли вся машина просто… зупиниться.

Я згадав, як заглух двигун в того «Студебекера», який ми тоді з Сейді були вкрали.

— Купівля м’яса знову і знову в 1958 році — це не найгірше. — Продовжував Зак Ленг. — Ну так, це створювало лінійні негаразди, але це ще було стерпне. Та потім сталися великі переміни. Врятування Кеннеді найбільша з них.

Я хотів було щось сказати, але не зміг.

— Ви вже починаєте розуміти?

Не цілком, але загальну схему я собі уявив, і від того мене пройняло лютим жахом. Майбутнє тримається на ниточках. Мов маріонетка. Боже милостивий.

— Цей землетрус… це я його викликав. Врятувавши Кеннеді, я… що? Прорвав часово-просторовий континуум?

Ця фраза мала б прозвучати по-ідіотському, але навпаки. Вона прозвучала дуже серйозно. У мене почало стугоніти в голові.

— Зараз вам треба повернутися, Джейку. — Він говорив делікатно. — Ви мусите повернутися і на власні очі побачити, що ви наробили. До чого спричинилася ваша важка і, поза всякими сумнівами, добромисна робота.

Я нічого не сказав. Мені було тривожно повертатися, але тепер я ще й боявся цього. Чи є ще більш зловісна фраза, ніж «ви мусите на власні очі побачити, що ви наробили»? Отак, відразу, зловіснішої я пригадати не міг.

— Рушайте. Подивіться. Побудьте там трішки часу. Але недовго. Якщо це не виправити скоро, станеться катастрофа.

— Велика?

Він промовив спокійно:

— Така, що може знищити все.

— Цей світ? Сонячну систему? — Мені довелося спертися рукою на стіну сушарні, щоб утриматись на ногах. — Галактику? Всесвіт?

— Більше за це. — Він зробив паузу, бажаючи переконатися, що я його розумію. Картка на його капелюсі завихрилася, пожовкла, потім завихрилася назад до зеленого кольору. — Саму реальність.

Я підійшов до ланцюга. Табличка з написом ДОСТУП ДАЛІ ЗАБОРОНЕНО, допоки не буде полагоджено каналізаційну трубу поскрипувала під вітром. Я озирнувся на Зака Ленга, цього мандрівника бозна-з-відколи. Він дивився на мене безвиразно, поли його чорного пальта тіпалися навкруг його гомілок.

— Заку! Ті обертони… це ж я сам їх усі провокував. Хіба не так?

Можливо, він кивнув. Я не певен.

Минуле відбивалося від змін, бо вони були руйнівними для майбутнього. Переміни створювали…