Розділ «Частина 6 Містер Зелена Картка»

Він безрадісно розсміявся.

— Авжеж, він так вважав. Люди схильні вірити тому, що бачать. Та попри це він мусив би бодай щось зрозуміти. Ви мусили б розуміти. Кожна подорож створює власне пасмо, а коли цих пасом стає чимало, вони завжди переплутуються. Чи хоч коли-небудь вашому приятелю кортіло задуматися, яким чином він може купувати знову й знову одне й те саме м’ясо? Або чому речі, які він приносив з 1958 року, ніколи не зникають після його наступної мандрівки?

— Я в нього питав. Він не знав відповіді, отже, просто викинув це собі з голови.

Він спробував усміхнутись, але спромігся хіба на гримасу. Зелений колір знову почав було вицвітати з заткнутої за бинду його капелюха картки. Він глибоко затягнувся своєю, з солодкавим запахом, сигаретою. Колір повернувся, стабілізувався.

— Йо, ігнорування очевидного. Те, чим ми усі займаємося. Навіть коли в нього почалися проблеми з глуздом, Кайл безсумнівно розумів, що походи до тієї винної крамниці тільки погіршують його стан, але попри все продовжував туди ходити. Я його не ганю. Я певен, що вино притлумлювало йому біль. Особливо під кінець. Можливо, справи були б краще, аби він не міг діставатися винної крамниці — якби вона містилася поза колом, — але, вже як сталося. Та й хто може знати напевне? Нема кого тут звинувачувати, Джейку. Не тавруйте себе.

Це було приємно чути, але тільки тому, бо це означало, що ми можемо говорити на цю божевільну тему як майже притомні люди. У будь-якому разі, я не те щоб надто переймався його почуттями; я все одно мусив робити те, що мусив.

— Як вас звуть?

— Зак Ленг. З Сіетла родом.

— З Сіетла коли?

— Це питання неактуальне щодо нашої поточної дискусії.

— Вам болісно перебувати тут, чи не так?

— Так. Мій здоровий глузд теж не протриває довго, якщо я не повернуся. А залишкові ефекти не покинуть мене до скону. Великий рівень самогубств серед наших, Джейку. Дуже великий. Людина — а ми звичайні люди, не прибульці, не надприродні якісь істоти, якщо вам таке раптом подумалось — не створена для того, щоби тримати у себе в голові безліч пасом реальності. Це не схоже на користування власною уявою. Зовсім не схоже. У нас відбуваються тренінги, звісно, але все одно відчуваєш, як це тебе роз’їдає. Мов кислота.

— Значить, з кожною мандрівкою не відбувається повне перевстановлення?

— І так, і ні. Залишаються пачоси. Ваш приятель кухар…

— Його звали Ел.

— Так. Гадаю, я це знав, але пам’ять у мене почала руйнуватися. Схоже на хворобу Альцгаймера, але це не Альцгаймер. Це від того, що мозок марно намагається впоратися з примиренням між собою усіх тих нашарувань реальності. Ці пасма створюють багатомірні образи майбутнього. Деякі прозорі, більшість затуманені. Можливо, саме тому Кайл міг вважати, що вас звуть Джимла. Він міг почути це в бринінні якогось з пасом.

«Він це не почув, — подумав я. — Він це уздрів крізь щось на кшталт Пасм-О-Бачення. На білборді в Техасі. Можливо, навіть крізь мої власні очі».

— Ви самі не розумієте, який ви щасливець, Джейку. Для вас мандрівка крізь час — це щось таке просте.

«Не таке вже й просте», — подумав я.

— Там траплялися парадокси, — промовив я. — Різного ґатунку. Що це було?