Розділ «Частина 6 Містер Зелена Картка»

Мені згадався старий рекламний кліп аудіокасет «Меморекс». Там кришталевий бокал лопався від звукової вібрації. Просто від обертонів.

— І з кожною зміною, яка мені вдавалася, цих обертонів більшало. Саме в цьому і полягає справжня небезпека, так? В тих клятих обертонах?

Без відповіді. Можливо, він колись знав, а тепер забув; можливо, не знав цього ніколи.

«Легше, — напучував я себе… як був робив це п’ять років тому, коли до перших пасом сивини в моєму волоссі ще залишався час. — Легше, не переймайся так».

Я підпірнув під ланцюг, ліве коліно в мене скрикнуло, потім на якусь секунду затримався, постояв під зеленою стіною сушарні, що височіла ліворуч. Цього разу там не було уламка цементу, котрий би відзначав місце, де починаються невидимі сходи. На якій відстані від ланцюга вони були? Я не міг пригадати.

Я рушив повільно-повільно, підошви моїх туфель скреготіли по потрісканому цементу. Шух-ШВАХ, шух-ШВАХ, — проказували шерстеткацькі верстати… а тоді, коли я зробив шостий крок, а потім сьомий, звук перемінився на ген-ГЕН, ген-ГЕН. Я зробив наступний крок. І наступний. Скоро я дійду до кінця сушарні й опинюся на тому кінці двору. Пропала. Бульбашка лопнула.

Я зробив ще один крок і, хоча сходинки там не було, на крихітну мить побачив свою туфлю у двох позиціях. Вона стояла на цементі, але водночас і на брудному зеленому лінолеумі. Я зробив ще один крок, і тут уже сам я опинився у двох позиціях. Більша частина мого тіла стояла біля сушарні Ворумбо наприкінці листопада 1963 року, але частина мене була ще деінде, але зовсім не в коморі Елової харчевні.

А що, як я вийду зовсім не в Мейні, навіть не на землі, а в якомусь іншому вимірі? У якомусь місці зі скаженим червоним небом і повітрям, яке отруїть мені легені й зупинить моє серце?

Я знов озирнувся назад. Ленг стояв, де стояв, з пальтом, що хльостало на вітрі. Його обличчя залишалось так само безвиразним. «Ти сам собі пан, — здавалося, говорить те обличчя. — Я не можу змусити тебе бодай щось зробити».

Це правда, але якщо крізь кролячу нору я не потраплю до Країни Буде, я не зможу повернутися до Країни Було. І Сейді залишиться мертвою назавжди.

Я заплющив очі і змусив себе зробити новий крок. Раптом я дочув аміачний запах, а разом й інший, ще неприємніший дух. Після того як ти проїхав через усю країну автобусами «Ґрейгаунд», займаючи в них задні місця, цей, другий запах, не впізнати було неможливо. Це був гидкий аромат туалету, який для своєї реабілітації потребував би чогось кардинальнішого за збризкування стінок освіжувачем повітря «Глейд».

Очі заплющені, я роблю ще один крок і чую у себе в голові оте «лусь». Розплющив очі. Я стою в маленькому, брудному туалеті. Тут нема унітаза; його демонтовано, на тому місці залишилася лиш тінь від його основи. Древній пісуар, колись яскраво-блакитний, тепер вицвілий до свинцево-сірого кольору, лежить в кутку. Туди-сюди по ньому марширують мурашки. Куток, з якого я вийшов, було заставлено картонними ящиками з порожніми пляшками й бляшанками. Це нагадало мені снайперське гніздо Лі Освальда.

Відсунувши вбік пару ящиків, я розчистив собі шлях в цю маленьку кімнатку. Вирушив до дверей, але потім підсунув коробки на місце. Нема сенсу полегшувати комусь можливість випадково провалитися в кролячу нору. А вже потім я вийшов надвір, назад у 2011 рік.

Було темно, коли я останній раз спускався крізь кролячу нору, тож, природно, темно було і зараз, бо відтоді промайнуло лише дві хвилини. Тим не менше, багато чого змінилося за ці дві хвилини. Я побачив це навіть у темряві. Протягом минулих сорока восьми років якогось дня була трапились пожежа і фабрика згоріла впень. Все, що від неї залишилось, це кілька почорнілих стін і повалений димар (що нагадав мені, аякже, той, який я колись бачив на місці ливарні Кіченера в Деррі) та декілька куп каміння. Не було там ані сліду крамниць «Твої Мейнські одяганки» чи «Л. Л. Бін експрес». Просто стояла зруйнована фабрика на берегах Андроскоґґіну. І більше нічого.

Того червневого вечора, коли я відбув у свою п’ятирічну місію з урятування Кеннеді, температура була приємно помірною. Зараз було дико жарко. Я зняв ту смушкову куртку, яку був купив собі в Оберні, й закинув її до сморідної вбиральні. Удруге причинивши двері, я побачив на них табличку: ТУАЛЕТ НЕ ПРАЦЮЄ!!! НЕСПРАВНА КАНАЛІЗАЦІЙНА ТРУБА!!!

Хоч помирають молоді, красиві президенти чи живуть молоді, красиві президенти, хоч живуть молоді й вродливі жінки, а потім помирають, але несправні каналізаційні труби під двором старої фабрики Ворумбо, вочевидь, вічні.

І ланцюг там був також. Я пройшов до нього вздовж брудної стіни якоїсь старої будівлі, що замінила собою сушарню. Підпірнувши під ланцюгом і зайшовши за ріг, я опинився перед її фасадом і побачив, що це покинута цілодобова крамниця «Квік-Флеш». Вітрини було потрощено і всі полиці з неї вивезено. Від закладу не залишилося нічого, окрім шкаралупи, де єдиний, з майже мертвою батареєю, аварійний вогник зудів, мов помираюча муха на зимовому вікні. На рештках підлоги аерографом було намальовано графіті, й світла якраз вистачало, щоб його прочитати: ЗАБИРАЙСЯ З МІСТА, ТИ, ПАКІ КУРВАЛЬ[688].

Я пройшов по потрісканому цементу подвір’я. Автостоянка, де фабричні робітники колись залишали свої машини, зникла. На тому місці нічого не було збудовано; залишився просто прямокутний пустир, де валялись розбиті пляшки, уламки асфальту та одинокими купками стирчав бур’ян. З деяких кущиків, немов старовинні конфеті, звисали використані кондоми. Я задер голову подивитися на зірки і не побачив жодної. Небо вкривали низькі хмари, достатньо нещільні, щоб дозволяти трішки пробиватися крізь себе непевному світлу місяця. Мигавку на перехресті Мейн-стрит і 196-го шосе (колись знаного як Старий Люїстонський шлях) тут замінили світлофором, але він не працював. Та з цим усе було гаразд; жодного автомобільного руху на дорогах не було.

«Фруктова» зникла також. На тому місці, де була крамниця, зяяла діра льоху. Навпроти неї, де у 1958 році стояв «зелений фронт», а в 2011-му мусив стояти банк, містилося щось під назвою «Харчовий кооператив провінції Мейн». Але ж і тут вітрини було розбито, а всі харчі, котрі колись могли зберігатися всередині, давно зникли. Заклад стояв так само випатраний, як і «Квік-Флеш».

На півдорозі через перехрестя я враз застиг, вражений гучним водянисто-крижаним скреготінням. Єдине, що в моїй уяві могло створювати такий звук, це якийсь екзотичний літак, що, пробиваючи звуковий бар’єр, одночасно скидає з себе обледеніння. Стрепенувся ґрунт в мене під ногами. Десь вискнула автомобільна сигналізація та й замовкла. Загавкали собаки, а потім одна по одній позатихали.