Розділ «Частина 4 Сейді й генерал»

Того ж ранку, коли я спостерігав за Мариною, як вона курить на ґанку, в новісінькому «Б’юїку» туди приїхав Пол Грегорі, миловидний чоловік приблизно одного з Мариною віку. Він постукав, і Марина — у важкому макіяжі, який нагадав мені Боббі Джилл, — відчинила двері. Може, з огляду на ревнивість Лі, можливо, завдяки завченим ще вдома правилам пристойності, урок з ним вона провела там же, на ґанку. Урок тривав майже годину. Між ними на своїй ковдрі лежала Джун і, коли вона починала плакати, вони по черзі брали її на руки. Таке це було миле, безхитрісне видовище, хоча навряд щоб воно сподобалось Лі.

Близько полудня під’їхав і зупинився позаду «Б’юїка» батько Пола. З ним приїхали двоє чоловіків і дві жінки. Привезли харчі. Грегорі-старший обняв сина, потім поцілував Марину в щоку (в ту, що не напухла). Розпочалася жвава балачка, і все російською. Молодший Грегорі загубився, але знайшлася Марина: вона засяяла, як неонова вивіска. Запросила гостей до хати. Невдовзі вони вже сиділи у вітальні, пили чай з льодом і говорили. Долоні Марини спурхували схвильованими пташками. Джун переходила з рук у руки, з колін на коліна.

Я був буквально причарований. Громада російських емігрантів знайшла собі цю дівчинку-жіночку, котра стане їхньою улюбленицею. А ким іншим вона могла стати? Молода, чужинка в чужій землі, красуня. Звісно, ця красуня заміжня за чудовиськом — недружелюбним молодим американцем, котрий її б’є (що погано) і гаряче вірить у ту систему, яку ці люди вищого середнього класу не менш гаряче ганьблять (що ще гірше).

Проте Лі приймав їхні харчі, лише зрідка вибухаючи роздратуванням, але коли вони привозили щось істотніше — нове ліжко, яскраву рожеву колиску для дитини, — він приймав і це. Він мав надію, що ці росіяни витягнуть його з тієї діри, в якій він опинився. Але не любив їх, а на той час, коли у листопаді 1962-го перевіз свою сім’ю в Даллас, він мусив уже розуміти, що на його почуття до них вони відповідають йому щирою взаємністю. А чого б їм його любити, міг думати він. Він ідеологічно чистий. А вони зрадники, котрі покинули Мать-Росію, коли вона стояла на колінах у 1943-му, ті, хто лизали чоботи німцям, а потім, коли закінчилася війна, втекли до Сполучених Штатів, де швидко набралися Американського Духу… який для Освальда означав бряжчання зброєю, гноблення меншин, експлуатацію робітників, тобто був завуальованим фашизмом.

Дещо з цього я дізнався з Елових нотаток. Більшість із цього розігрувалося в мене перед очима на сцені через дорогу, ну, і ще деякі висновки я зробив з єдиної важливої розмови, яку підслухала й записала моя начинена жучком лампа.

Надвечір 25 серпня, в суботу, Марина вбралася у гарну блакитну сукню й упакувала Джун у вельветовий комбінезончик з квітковою аплікацією спереду. Лі вийшов зі спальні з кислою міною на обличчі, одягнений у свій, схоже, що єдиний, костюм. То був доволі кумедний шерстяний комплект, який могли пошити тільки в Росії. Вечір був паркий, і я уявив собі, яким Лі стане мокрим, хоч викручуй, наприкінці. Вони обережно спустилися сходинками з ґанку (поламану так і не було відремонтовано) і вирушили на автобусну зупинку. Я сів у свою машину і поїхав на ріг Мерседес-стрит і Вінскот-роуд. Звідти я побачив, як вони стоять біля смугастого телефонного стовпа і лаються. Велике диво. Під’їхав автобус. Освальди сіли до нього. Я поїхав слідом, назирці, як колись робив це в Деррі, стежачи за Френком Даннінгом.

«Історія повторюється» — інший спосіб сказати, що минуле прагне гармонії.

Вони вийшли з автобуса серед житлової забудови в одному з північних районів Далласа. Я поставив машину і спостерігав за ними, як вони дійшли до невеличкого, але гарного дерев’яного будиночка з цоколем з дикого каменя в стилі Тюдор. У присмерку лагідно світили каретні ліхтарі наприкінці доріжки. На цій галявині не було бур’яну. Все в цій садибі мало не кричало: «Америка працює!» До будинку перед вела Марина з Джун на руках, Лі тягнувся трохи позаду, схоже, пригнічений у своєму двобортному піджаку, який метлявся в нього ззаду ледь не під колінами.

Марина підштовхнула Лі вперед себе і показала на дзвінок. Лі подзвонив. Вийшли Пітер Грегорі з сином, Джун потягнулася до Пола, і молодий чоловік зі сміхом взяв її на руки. Щойно Лі це побачив, як в нього скривилися донизу кутики губ.

Вийшов ще один чоловік. Я упізнав його, він був у тому гурті, що приїжджав у день першого уроку російської мови Пола Грегорі, і потім ще рази три-чотири відвідував дім Освальдів, привозячи харчі чи іграшки для Джун або й те, й інше разом. Я здогадувався, що його звуть Джордж Бухе (так, знову Джордж, минуле гармонізується різноманітними способами) і, хоч йому вже підпирало під шістдесят, я також здогадувався, що він серйозно западає на Марину.

Кухар, котрий втягнув мене в цю справу, вважав, що саме Бухе намовив Пітера Грегорі влаштувати цю дружню вечірку. Джорджа де Мореншильда там не було, але він невдовзі дізнається про цю подію. Бухе розповість йому про Освальдів, про їхній незвичайний шлюб. Він також розповість де Мореншильду про те, що Лі Освальд влаштував на цій вечірці цілу виставу, вихваляючи соціалізм і колективізм у Росії. «Цей молодик мене вражає, він неначе несповна розуму», — скаже Бухе. Де Мореншильд, котрий все життя був поціновувачем безумств, вирішить, що він теж мусить познайомитися з цією дивною парою.

Чому Лі Освальд так розкип’ятився на вечірці у Пітера Грегорі, навіщо ображав приязних емігрантів, котрі в іншому випадку могли б йому допомогти? Напевне я не знав, але мав цілком слушний здогад. Ось Марина, яка причарувала їх геть усіх (а особливо чоловіків) у своїй блакитній сукні. Ось Джун, гарненька, як дитинка з рекламного плаката Вулворта, у своєму подарованому благодійниками комібнезончику з нашитими на ньому квітами. А ось Лі, весь спітнілий у своєму потворному костюмі. Він вільніше, краще за молодого Пола Грегорі, долає швидкі пороги балачки російською мовою, але все одно залишається позаду. Його, мабуть, бісили ситуації, коли він був змушений підлещуватися до цих людей, їсти їхній хліб і сіль. Я сподіваюся, що так і було. Я сподіваюся, що йому було боляче.

Я там не затримувався. Мене більше цікавив де Мореншильд, наступна ланка в ланцюгу. Невдовзі він мусить вийти на сцену. А тим часом стояв порожнім будинок № 2703, і він залишатиметься таким щонайменше до десятої години. А з огляду на те, що завтра неділя, то, можливо, й довше.

Я поїхав назад, щоб активувати жучок у їхній вітальні.

Мерседес-стрит тієї суботи теж буяла відчайдушними вечірками, але пустир поза маєтком Освальдів залишався тихим, безлюдним. Я гадав, що мій ключ від передніх дверей мусить підійти й до задніх, але то була теорія, котру мені так і не вдалося перевірити на практиці, бо задні двері були незамкнені. За весь час, що й прожив у Форт-Ворті, я жодного разу не скористався ключем, котрий придбав у Айві Темплтон. Життя сповнене іронічних насмішок.

У домі панувала ідеальна, аж нудна, акуратність. Високий стільчик було встановлено на кухні між батьківськими стільцями біля маленького столу, за яким вони їли, таця на ньому сяяла чистотою. Так само й облізла поверхня робочої стійки і мийка з її кільцевою смугою іржі від тутешньої твердої води. Я заклався сам із собою, що Марина залишила недоторканими Розеттиних дівчаток у зелених сарафанчиках, і пішов перевірити туди, де тепер була спальня Джун. Із собою я мав пальчиковий ліхтарик і посвітив ним по стінах. Так, вони були там, хоча в темряві здавалися радше привидами, аніж життєрадісними фігурками. Джун, мабуть, роздивлялася на них, лежачи у колисці, смокчучи свою пінетку. Я подумав, чи пам’ятатиме вона їх пізніше, десь углибині своєї підсвідомості. Цих намальованих пастеллю примарних дівчаток.

«Джимла» — згадалося мені чомусь без усякої причини, і я здригнувся.

Відсунувши бюро, я під’єднав до розетки лампи секретний шнур і протяг його в отвір, який раніше був просвердлив у стіні. Усе йшло добре, і раптом трапилась погана пригода. Дуже погана. Коли я підсовував бюро на його постійне місце, воно вдарилося об стіну і Похила Пізанська Лампа повалилася.

Якби я мав час на роздуми, я застиг би на місці і чортова лампа розбилася об підлогу. І що тоді? Витягти жучок, залишивши розтрощену лампу? Сподіваючись, що вони вирішать, ніби нестійка від початку лампа впала сама собою? Більшість людей могли б купитися на це, але більшість людей не мають причин на параною стосовно ФБР. Лі може знайти просвердлену мною в стіні дірку. І тоді метелик розправить свої крильця.

Але я не мав часу на роздуми. Смикнувшись вперед, я підхопив лампу в повітрі. А потім, тримаючи її в руках, просто стояв і тремтів. У маленькому будинку було жарко, мов у печі, я чув, як тхне мій власний піт. Чи дочують і вони цей запах, коли повернуться додому? А як же інакше?