Розділ «Частина 4 Сейді й генерал»

— Я про це розповідаю не для того, щоб тобі допекти, не для того, щоб зробити тобі боляче.

— Справді? Навіщо ж тоді ти мені про це розповідаєш?

— Я ходила до нього рази три-чотири на побачення. Він мене цілував… ми з ним трішки… ну, пообнімалися, як діти…

(Я його не просто вбити хочу, я хочу вбивати його повільно.)

— Але це було зовсім не те. Можливо, могло б стати, згодом; а може, й ні. Він дав мені свій номер у Вашингтоні і попросив подзвонити, якщо я… як він про це сказав? «Якщо ви втомитеся від совання книжок по полицях і від туги за тим, хто забрався геть». Здається, так. Сказав, що він часто відвідує цікаві місця, і йому потрібна гарна жінка, яка б туди ходила з ним. Він думає, що тією жінкою могла б стати я. Звісно, чоловіки говорять всякі речі. Я вже не така наївна, як колись. Але іноді вони говорять серйозно.

— Сейді…

— І все ж таки, все зовсім не так, — голосом задумливим, відсутнім, і я вперше загадався, чи не може з нею бути ще щось не так, окрім непевності щодо особистого життя. Чи не хвора вона. — А позитивне те, що там не вбачається ніякої швабри. Звичайно, чоловіки іноді приховують якусь швабру, хіба не так? Джонні он приховував. І ти також приховував, Джордже.

— Сейді?

— Що?

— А сама ти приховуєш якусь швабру?

Запала довгенька тиша. Набагато довша, ніж та, коли я відповів на дзвінок, промовивши її ім’я, і довша за ту, якої я міг очікувати. Нарешті вона промовила:

— Я тебе не розумію.

— У тебе голос не твій, от і все.

— Я тобі казала, я в замішанні. І в печалі. Бо ти так і не готовий розповісти мені правду, чи готовий?

— Якби так, то розповів би.

— А знаєш, що ще цікаво? У тебе є добрі друзі в Джоді — не тільки я — і ніхто з них не знає, де ти живеш.

— Сейді…

— Ти кажеш, що в Далласі, але телефонна лінія в тебе «Елмхерст», а це Форт-Ворт.

А я про це ніколи не думав. Про що ж іще я ніколи не думав?

— Сейді, все, що я можу тобі сказати, це те, що я зайнятий дуже важли…