Розділ «Частина 4 Сейді й генерал»

Лі її проігнорував.

— Тобі, синку, треба ось цю книжку прочитати. Ти можеш прочитати, що тут на обкладинці?

— О, так, сер. Тут написано «Стан робітничого класу», автор Фридрик… Інгаллз?

— Енгельс. Тут все написано про хлопців, котрі сподіваються, що виб’ються в мільйонери, продаючи те-се, ходячи від дверей до дверей.

— Не хочу я ставати ніяким мільйонером, — заперечив хлопець. — Я хочу собі тільки ружжо 22-го калібру, щоби стріляти пацюків під дамбою, як мій друг Генк.

— Ти, продаючи їхні газети, заробляєш пенні; вони ж заробляють долари, продаючи твій піт і піт мільйонів хлопців, таких, як ти. Вільний ринок ніякий не вільний. Ти мусиш займатися самоосвітою, хлопче. Я сам так робив і розпочав, ще коли був десь твого ж віку.

Лі влаштував юному газетнику з «Ґріт» десятихвилинну лекцію про лиха капіталізму, пересипаючи свій виступ цитатами з Маркса. Хлопець терпляче його вислухав, а потім запитав:

— То ви вперед-платите мою газету?

— Синку, ти хіба не чув, що я тобі щойно пояснював?

— У вас скрутні обставини? Чому ж ви зразу про це не сказали?

— Я тобі якраз намагався пояснити, чому саме я в скрутних обставинах.

— Тут тобі й грець! Я би встиг ще три доми обійти, а тепер мушу вертати додому, бо скоро вже починається для мене заборонений час[524]!

— Щасти, — попрощалася з ним Марина.

Зарипіли на старих завісах передні двері, а потім торохнули, зачинившись (занадто вони були ветхими, щоб гупнути). Запала довга тиша. А потім Лі промовив сухо:

— Ти бачиш. Ось з чим ми маємо справу.

Невдовзі лампу було вимкнуто.

Мій новенький телефон здебільшого мовчав. Раз був зателефонував Дік — відбулася недовга, типу «як ся маєш», балачка, — але ото й усе. Я себе запевняв, що чогось іншого не варто й очікувати. Розпочалися заняття в школі, а перші кілька тижнів там завжди суцільний безлад. Дік мав свої клопоти, бо міз Еллі мобілізувала його з пенсії знову на службу. Трохи покомизившись, як сам мені розповів, він їй дозволив внести його ім’я до списку підмінників. Еллі не дзвонила, тому що мала одночасно робити п’ять тисяч справ і заразом гасити сотень із п’ять дрібних пожеж, які спалахували тут і там.

Тільки коли Дік повісив слухавку, до мене дійшло, що він ані словом не згадав про Сейді… і на третій вечір після того, як Лі прочитав свою лекцію хлопчикові-газетяру, я вирішив, що мушу з нею поговорити. Я мусив почути її голос, навіть якщо вона скаже мені лише: «Не дзвони мені, будь ласка, більше, Джордже, все скінчено».

Щойно я потягнувся рукою до телефону, як той задзвонив. Я підняв слухавку і промовив (з абсолютною впевненістю):

— Альо, Сейді. Вітаю тебе, серденько.