Розділ «Частина 4 Сейді й генерал»

Марина, усміхнена, заговорила до свого чоловіка, і він обернувся. Шкіру він мав дуже світлу, ту, що є прокляттям усіх запальних осіб, тому, коли Лі обернувся, його перекривлене злістю лице вже горіло, червоність заходила аж у глиб рідіючого волосся на голові. Він почав кричати на Марину, тикаючи пальцем у холодильник (дверцята так і залишались відчиненими, дихаючи парою). Вона відвернулася знову йти до дитячої спальні. Він ухопив дружину за плече, різко крутнув до себе і почав трясти. Голова її захилиталася вперед-назад.

Я не бажав цього бачити, і не було причини, через яку б я мусив; це нічого не додавало до того, що мені необхідно було знати. Він був сварливим колотником, так, але вона мусила пережити його і, фактично, це вже було більше за те, на що могли сподіватися Джон Ф. Кеннеді… або офіцер Тіппіт. Ні-ні, не було мені ніякої потреби дивитися. Але подеколи просто неможливо відвести погляд.

Вони лаялися, закидаючи одне одного аргументами, певна річ, Марина намагалася йому пояснити, що вона не знає, як їх знайшла Маргарита, і що вона не мала змоги завадити «мамочці» увійти в дім. Ну й звісно, Лі врешті-решт ударив її по обличчю, бо власну матінку вдарити він не смів. Навіть якби вона опинилася поряд, він був неспроможний бодай замахнутись на неї.

Марина скрикнула. Він відпустив її. Вона розхвильовано почала щось казати, простягнувши до нього руки. Він хотів вхопити її, але Марина ляснула по його руці. Потім вона здійняла руки до стелі, впустила їх, вийшла надвір. Лі рушив було за нею, потім передумав. Брати поставили на ґанку пару старих розхитаних садових стільців. Марина зіщулилася на одному з них. Під лівим оком у неї виднілася подряпина, і щока вже почала напухати. Вона втупилася поглядом вдалину, через вулицю. Мене прохромило винуватою боязню, хоча світло в моїй вітальні не горіло і я знав, що мене вона не побачить. Я там як застиг, так і залишався стояти, проте з біноклем, немов приклеєним до обличчя.

Лі сів за кухонний стіл і вперся лобом собі в долоні. Так він і сидів якийсь час, а потім, щось почувши, пішов до меншої спальні. Вийшов звідти з Джун на руках і почав носити її по вітальні, гладячи донечці спинку, заспокоюючи. Марина зайшла в дім. Джун побачила маму й потягнулася до неї пухкенькими ручками. Марина підійшла, і Лі передав їй дитину. А тоді, Марина ще не встигла відійти, він її обняв. Вона якусь мить постояла мовчки в його обіймах, а потім пересунула дитину на згин ліктя, щоб і собі обняти чоловіка однією рукою. Він зарився губами в її волосся, і я був цілком певен, що саме він зараз їй проказує: російські слова вибачення. Я щодо цього не сумнівався. І наступного разу він також вибачатиметься. Й іншого наступного разу також.

Марина понесла Джун назад до кімнати, яка була колись спальнею Розетти. Лі постояв якийсь час на місці, потім пішов до холодильника, щось з нього витяг і почав їсти.

Під вечір наступного дня, якраз коли Лі з Мариною сідали вечеряти (Джун лежала на підлозі вітальні, сукаючи ніжками по ковдрі), Маргарита засапано підпливла від автобусної зупинки на Вінскот-роуд. Цього разу на ній були сині слакси, явно недоречні, зважаючи на вельми значні розміри її заду. Несла вона велику полотняну торбу. Звідти стирчав вершечок дитячого іграшкового будиночка з червоної пластмаси. Вона зійшла на ґанок (знову спритно переступивши через хитку сходинку) і без стуку промаршувала в дім.

Я намагався побороти спокусу дістати свій ненаправлений мікрофон — чергова сцена, свідком якої я не мав потреби ставати — і програв цю борню. Нема нічого захопливішого за сімейний скандал, здається, так писав Лев Толстой. А може, Джонатан Франзен[518]? На той час, коли я його дістав, підключив і націлив крізь своє відчинене вікно на відчинене вікно навпроти, сварка там уже гула повним ходом.

— …хотів, аби ти знала, де ми були, я б, чорти забирай, про це тобі розповів!

— Вейда мені розповіла, вона гарна дівчина, — промовила Маргарита безтурботно. Гнів Лі обмивав її, мов легкий літній дощик. Вона вивантажувала на кухонний стіл різномасті тарілки зі швидкістю шулера, що здає карти для гри в очко. Марина дивилася на неї з відвертим зачудуванням. Іграшковий будиночок вже стояв долі, поряд з ковдрою Джун. Джун його ігнорувала, сукаючи ніжками. Звісно, що ігнорувала. Що інше може робити чотиримісячна дитина з іграшковим будиночком?

— Ма, краще б ти нас залишила в спокої! Ти мусиш перестати щось приносити нам! Я сам можу подбати про свою сім’ю!

Марина теж додала свої пару центів:

— Мамочька, Лі каже ні.

Маргарита весело розсміялася.

— «Лі каже ні, Лі каже ні». Милочко моя, Лі завше каже ні, цей мій малюк так робить усе своє життя, і це ніколи не має ані найменшого значення. Мама про нього піклується. — Вона вщипнула сина за щоку, як ото матері буває щипають шестирічне дитя, коли воно зробило щось негоже, але невідпорно забавне. Якби таке собі дозволила Марина, я певен, Лі дав би їй по голові.

Тим часом на лису подобизну галявини принесло дівчаток-стрибунок. Вони спостерігали за скандалом не менш захоплено, аніж міщани зі стоячих місць у «Глобусі» за перипетіями найновішої постановки Шекспіра. От лишень у п’єсі, яку дивилися ми, верх взяти мала сварлива мегера.

— Що вона приготувала тобі на вечерю, милий? А чи воно хоч трохи смачне?

— Ми їмо тушковане м’ясо. Жаркоє. Один наш знайомий, Грегорі, прислав кілька купонів на отоварення в «Шоп-Райті»[519]. — Лі заходився жувати. Маргарита чекала. — Хочеш скуштувати, ма?

— Жаркоє, окей, мамочька, — промовила Марина з очікувальною посмішкою.

— Ні, я не можу їсти нічого подібного, — відповіла Маргарита.