Розділ «Частина 4 Сейді й генерал»

— Вона так і купує речі, брате. Каже, що то для Рини, але пхає їх в обличчя мені.

Лі розсміявся і підійшов до «Бель Ера». Тепер його очі мазнули по дому № 2706, і мені знадобилося велике зусилля, щоб утриматися на місці за шторами. І щоб утримати в руках нерухомою мисочку.

До нього приєднався Роберт. Вони сперлися на задній бампер, двоє чоловіків у чистих синіх сорочках і пролетарських штанях. На шиї в Лі висіла краватка, котру він тепер зняв.

— Послухай ось таке. Йде Ма до «Братів Леонардів»[516] і повертається звідти з усякою одежею для Рини. Витягає шорти, довгі, як ті рейтузи, тільки лиш що візерунчасті: «Поглянь-но, Ріні, хіба не граненькі?» — Лі жорстоко зімітував материнський вимову.

— А що їй Рина на це? — заусміхався Роберт.

— Марина каже: «Ні, мамочька, ні, дяка, але я ні подобатись, я ні подобатись. Я подобатись так тут». І показує місце на нозі, — Лі приставив ребро долоні собі трохи вище середини стегна.

Усмішка Роберта розрослася у щирий вищир.

— Їй-бо, мамці так сподобалось.

— Вона каже: «Марино, шорти, як ти показуєш, то для юних дівчат, котрі шпацирують вулицями, шукають собі бойфрендів, то не для заміжніх жінок». Ти тільки не кажи їй, де ми, братчику. Ні в якому разі. Ти ж мене розумієш?

Кілька секунд Роберт нічого не промовив. Може, йому згадався той холодний день у листопаді 1960 року. Як його матінка гналася за ним по Західній Сьомій вулиці, гукаючи: «Стій, Роберте, не біжи так швидко, я ще з тобою не закінчила!» І хоча в нотатках Ела з цього приводу нічого не містилося, я мав сумніви, що вона закінчила з Лі. Врешті-решт, Лі був тим з її синів, за якого вона дійсно вболівала. Любимчиком. Тим, що спав з нею в ліжку аж до одинадцяти років. Тим, у якого треба було регулярно перевіряти, чи не почало в нього вже рости волосся на яєчках. Про це якраз ішлося в Елових нотатках. І там же, на берегах сторінки, містилися слова, яких зазвичай не очікуєш від простого кухаря: «істерична фіксація».

— Я тебе розумію, Лі, але це не таке вже й велике місто. Вона знайде вас.

— Я її випроваджу геть, якщо так станеться. Можеш бути певним.

Вони сіли в «Бель Ер» і поїхали. На перилах ґанку вже не висіло оголошення ПІД ОРЕНДУ. Від’їжджаючи, його забрав з собою хазяїн будинку.

Я сходив до крамниці, купив рулончик ізоляційної стрічки і заклеїв нею миску «Тапервер» зсередини і ззовні. Мені подумалося, що день загалом видався вдалим, але я вступив у небезпечну зону. І я це розумів.

Десятого серпня близько п’ятої вечора знову прибув «Бель Ер», тягнучи цього разу за собою невеличкий дерев’яний причіп. Роберту й Лі вистачило десяти хвилин, щоб перенести все добро Освальдів до їх нового помешкання (обережно уникаючи наступати на першу сходинку, яку все ще не було полагоджено). Поки вони цим займалися, Марина з Джун на руках стояла на зарослій бур’яном галявині, дивлячись на свій новий дім з відразою, яка не потребувала перекладу.

Цього разу з’явилися всі три дівчинки-стрибунки, дві пішки, третя підштовхуючи себе на самокаті. Їхній вимозі показати дитину Марина підкорилася з усмішкою.

— Як її звуть? — спитала одна з дівчаток.

— Джун, — сказала Марина.

Тут уже дівчатка почали навперебивки закидати її питаннями.

— Скільки їй років? Вона вміє балакати? Чому вона не сміється? У неї є лялька?