Розділ «Частина 4 Сейді й генерал»

— Чорт, ма, ти ж навіть не знаєш, що воно за таке!

Та їй це було, наче він і голосу не подавав.

— У мене від такого розстроїться шлунок. Крім того, я не бажаю їхати автобусом після восьмої. Там повно п’яндилиг після восьмої. Лі, миленький, тобі треба полагодити ту сходинку, поки хтось не зламав собі ногу.

Він щось пробурмотів, але увага Маргарити вже переключилася на інше. Кинувшись, мов той яструб на польову мишку, вона вхопила Джун. Крізь бінокль переляканий вираз обличчя в дівчинки читався безпомилково.

— Як ти сьогодні, моя мацюпунечко, моя КРАСУНЕЧКО? Як ти, моя ДОРОГЕНЬКА? Як ти, моя ДЄВУШКА?

Її маленька дєвушка, налякана всмерть, почала верещати на всю силу своїх легенів.

Лі зробив порух забрати дитину, червоні губи Маргарити відтягнулись назад в гримасі, яку хтось і міг би сприйняти за посмішку, але тільки з благодійності. Мені вона здалася радше оскалом. Її синові, мабуть, також, бо він зробив крок назад. Марина, закусивши губу, дивилася на це розширеними, наляканими очима.

— Ууууу, Джуні! Джуні-Муні-СПУУУУНІ!

Маргарита широкими кроками заходила туди-сюди по обстріпаному килиму, ігноруючи дедалі голосніші квиління Джун так само, як вона ігнорувала гнів Лі. Чи, може, вона й справді живиться тим дитячим плачем? Для мене це виглядало саме так. Минуло трохи часу, і Марина вже не змогла цього далі терпіти. Вона підхопилася і рушила до Маргарити, котра на всіх парах рушила від неї, притискаючи немовля собі до грудей. Навіть по інший бік вулиці я міг собі уявити стукіт її незграбних білих черевиків: блак-блок-блак. Марина за нею. Маргарита, певне, відчувши, що вже досягла бажаного, віддала їй дитину. Показавши спершу на Лі, вона заговорила до Марини своїм гучним інструкторським голосом:

— Він поправився… поки ви жили в мене… бо я йому готувала… все, що він ЛЮБИТЬ… а зараз він ТАКИЙ… ЗБІСА… ХУДИЙ!

Марина дивилася на неї понад голівкою доні своїми широко розплющеними гарними очима. Маргарита нахилила голову в бік Марини й підкотила очі собі під лоба чи то від незадоволення, чи то у відвертій зневазі. Світло ввімкнутої Похилої Пізанської Лампи сковзнуло по лінзах Маргаритиних котячих окулярів.

— ГОТУЙ ЙОМУ… ТЕ, ЩО ВІН МУСИТЬ ЇСТИ… НІЯКОЇ… СМЕТАНИ! НІЯКИХ… ЙОГРУТІВ! ВІН… СТРАШЕННО… ХУДИЙ!

— «Худий», — повторила Марина з сумнівом. У безпеці материнських обіймів скиглення Джун стишилося до сльозливих схлипів.

— Саме так! — сказала Маргарита. І вихром обернулась до Лі. — Полагодь ту сходинку!

А тоді вже вона пішла, затримавшись лише, щоб голосно цмокнути в голівку свою онучку. Ідучи на автобусну зупинку, вона усміхалась. Помолоділа на вигляд.

Вранці наступного дня після того, коли Маргарита принесла Джун іграшковий будиночок, я прокинувся о шостій. Підійшов до затулених штор і позирнув крізь шпарину, навіть не усвідомлюючи своїх дій — шпигунське підглядання за домом навпроти перетворилося на звичку. На одному з надвірних стільців сиділа Марина й курила сигарету. Рожева піжама зі штучного шовку на ній була явно завеликого розміру. Під оком в неї красувався свіжий синець, а на піжамній сорочці помітні були плями крові. Курила вона повільно, затягувалася глибоко і дивилася в нікуди.

Через деякий час вона повернулася до будинку і зробила сніданок. Невдовзі вийшов Лі і з’їв приготовлене. На дружину він не дивився. Він читав книгу.

«Один наш знайомий, Грегорі, прислав кілька купонів на отоварення в „Шоп-Райті“», — сказав Лі своїй матері, чи то пояснюючи наявність м’яса, чи, можливо, просто інформуючи її, що вони з Мариною не самотні тут, у Форт-Ворті, а мають деяких друзів. Схоже, Мамочка не звернула на це уваги, натомість увагу на ці слова звернув я. Пітер Грегорі був першою ланкою в тому ланцюгу, який приведе на Мерседес-стрит Джорджа де Мореншильда.

Як і Мореншильд, Грегорі був російським емігрантом, він також працював у нафтовому бізнесі. Походив він з Сибіру і один вечір на тиждень викладав російську мову в міській бібліотеці Форт-Ворта. Про це дізнався Лі й подзвонив туди, попросивши про зустріч, щоб дізнатися, чи не знайдеться там і для нього якоїсь перекладацької роботи. Грегорі задав йому тести з російської мови, результати яких назвав «задовільними». Що насправді зацікавило Грегорі — що цікавило геть усіх емігрантів, як про це міг здогадуватися Лі, — це колишня Марина Прусакова, молода жінка з Мінська, якій вдалося вислизнути з пазурів російського ведмедя, щоб опинитися не в кращих пазурах американського вахлака.

Лі не отримав тієї роботи; натомість Грегорі найняв Марину, щоб вона давала уроки російської його синові Полу. Освальди відчайдушно потребували додаткових грошей. А ще таким чином також створювались підстави для Лі почуватись ображеним. Вона двічі на тиждень навчала дитину багатія, тоді як він був змушений монтувати сітчасті двері.