Розділ «Частина 4 Сейді й генерал»

— А ви не зві’сіля бу’ете. Говірка ніби як у янкі.

— Ви бажаєте отримати ці гроші, місіз?

— Залежить, шо питатимете. Я не збираюся вам казати розмір свого ліфону.

— Для початку я хотів би дізнатися, скільки ви тут уже живете?

— В цім домі? Шість тижнів, гадаю я. Гаррі думав, шо зможе на шось згодитися на «Мавпячім Ворді», але вони зара’ не наймають. Тоді він звернувсь до «Трудових ресурсів»[414]. Знаєте, шо воно за таке?

— Поденна робота?

— Йо, та ще й робить він зара’ зі зграєю нігерів, — тільки в неї це прозвучало: «нігеїв». — За якихось дев’ять доларів на день робити зі зграєю клятих нігеїв шляховиком. Каже, це ніби знов опинитися у Західнотехаській виправній…

— Яку ви платите оренду?

— П’я’сят на місяць.

— Мебльована?

— Напів. Ну, мо’на так сказати. Є сране ліжко та срана газова пічка, яка нас майже напевне уб’є. Всере’ину я вас не прошу, то не зобижайтеся. Я ж вас не знаю з часів клятого Адама.

— Квартира здавалася з лампами і всяким таким?

— Та ви сказилися, містере.

— А все ж таки, як?

— Йо, пара є. Одна робить, інша ні. Я би тут нізащо збіса не за’ишилася, аби на то моя змога. Він говорить, як то йому геть не хочеться знов жити з моєю ма в Мозеллі[415], але «сутужна цицька казала кицька». Я тут не зостануся. Ви чуєте сморід?

— Так, мем.

— А то ж ніщо інше, як тільки лайно, синочку-джиме. І не котячі гівна, не собчачі гівна, а саме людські гівна. Робити з нігеями то одна річ, але жити, як вони? Ані-сер. Вам досить?

Ні, мені не було досить, хоча хотілося, аби було навпаки. Мені неприємна була вона і неприємний був я сам за те, що маю нахабство її ганити. Вона ув’язнена в своєму часі, в своєму виборі, в обставинах цієї вулиці. Але я не міг відірвати очей від її бігуді під жовтим шарфом. Жирні сині комахи, що чекають на своє вилуплення.

— Ніхто тут надовго не залишається, я гадаю?

— О, на ’седес-стрит? — вона махнула сигаретою в бік збитого путівця, що вів до автостоянки й величезного складу, заповненого гарними речами, котрих вона ніколи не матиме. Махнула на тісно поставлені халупи зі шлакоблочними покришеними сходинками ґанків і розбитими, затуленими шматками картону вікнами. На обсмоктаних дітей. На старі, поїдені іржею «Форди», «Гадсони» та «Студебекери-жайворонки»[416]. На безжальне техаське небо. А тоді видала скрипучий сміх, сповнений здивування і відчаю.