Розділ «Частина 4 Сейді й генерал»

Я не перепитував, але сенс його пояснення дійшов мені вже на півдорозі до машини, і я зареготав.

Тихий Міч, Святий Міч.

Іноді світ, в якому ми живемо, справді буває місциною, де трапляються дивні дива.

Повернувшись до Сполучених Штатів, Лі з Мариною жили в багатьох дешевих орендованих квартирах, включно з тією в Новому Орлеані, яку я вже встиг відвідати, але, засновуючись на нотатках Ела, я гадав, що мені варто сконцентруватися лише на двох з них. Одна містилася під номером 214 на Західній Нілі-стрит у Далласі. Друга була у Форт-Ворті, і саме туди я вирушив після мого візиту до Тихого Міча.

Я мав мапу міста, але все одно довелося тричі питатися про дорогу в людей. Останньою була літня чорна жінка, продавчиня в крамничці «Мама & Тато»[409], котра й показала мені правильний напрямок. Побачивши врешті те, що шукав, я не здивувався, що це місце було так важко знайти. Це задуп’я Мерседес-стрит було немощеною, вбитою до бетонної твердості дорогою, вздовж якої тягнулися облуплені будинки, хіба що лише трішки кращі за халупи фермерських наймитів. Вулиця вливалася до великої, загалом майже порожньої автостоянки, де крізь потрісканий асфальт проросли бур’яни. Поза цим паркінгом стирчала задня стіна складської будівлі. На її шлакоблочній поверхні великими, футів з десять заввишки, білими літерами було написано: ВЛАСНІСТЬ МОНТГОМЕРІ ВОРД[410]. ПОРУШНИКИ ПЕРЕСЛІДУВАТИМУТЬСЯ та ПІД КОНТРОЛЕМ ПОЛІЦІЇ.

З напрямку Одеса-Мідленд[411] тягнуло запахом крекінгового бензину, а десь зовсім зблизька в повітрі тхнуло неочищеними стічними водами. Крізь прочинені вікна лилися звуки рок-н-ролу. Я встиг почути «Довеллз», Джонні Бернета, Чабі Чекера[412]… і це лише впродовж перших сорока ярдів, чи близько того. Жінки розвішували прання на іржавих вертушках. Геть усі в робочих халатах, придбаних, либонь, у «Зейрі» або в «Мамот-марті»[413], і майже всі на вигляд вагітні. На потрісканій глиняній стежці брудний маленький хлопчик разом з не менш брудною дівчинкою стояли й дивилися на мою машину. Вони трималися за руки й були надто схожими, щоби не впізнати у них близнюків. Голий, якщо не рахувати єдиної шкарпетки, хлопчик тримав у вільній руці іграшковий пістонний пістолет. У дівчинки з-під майки «Клуб Мікі Мауса» звисав підгузок. Вона стискала пальцями пластикову ляльку, так само брудну, як і її хазяйка. Двоє голих по пояс чоловіків, залишаючись кожен на своєму подвір’ї, перекидалися футбольним м’ячем, в обох в куточку губ звисало по цигарці. Поза ними півень і дві забрьохані курки рилися в пилюці біля кістлявого пса, який чи то спав, чи то просто лежав собі мертвий.

Я зупинився перед будинком № 2703, до якого Лі привезе дружину й дочку, коли вже не зможе витримувати задушливо-вбивчої материнської любові Маргарити Освальд. Дві бетонні колії вели до лисого шматка закапаної мастилом землі, де, аби це було в кращому районі міста, мусив би стояти гараж. На занехаяній, порослій мишієм ділянці, що мала правити за моріжок, валялися покинуті дешеві пластмасові іграшки. Там же дівчинка в заношених рожевих шортах без упину била в дерев’яну обшивку будинку європейським футбольним м’ячем. За кожним ударом м’яча в стіну вона вигукувала: «Чамба!»

Жінка у великих синіх бігуді на голові й сигаретою в пащі виткнула голову з вікна й закричала:

— Бий-бий, Розетто, а я от вийду та й наб’ю тобі сраку! — і тут вона помітила мене. — Шо вам тре’а? Якшо це якийсь рахунок, нічим не мо’ допомогти. Усім таким займається мій чоловік. Сьо’оні він отримав роботу.

— Не йдеться про жодний рахунок, — відповів я. Розетта з ненависною міною вдарила м’ячем у мій бік, але обличчя її скривилося у вимушеній посмішці, коли я прийняв м’яч боком ступні й акуратно відбив їй назад. — Я хотів би на секундочку перемовитися з вами.

— Вам тре’а зачекати тоді. Я ще не в пораа’ку.

Голова її зникла. Я чекав. Цього разу від удару Розетти м’яч полетів по високій, широкій дузі («Чамба!»), але раніше, ніж він вдарився у стіну буднику, я спромігся прийняти його на долоню.

— Не моо’на лапати руками, ти, старий, паскудний курвалю, — гукнула вона. — Це пенальті.

— Розетто, а шо я тобі казала про той твій чортів рот? — з’явилася на ґанку матінка вже з прикритими напівпрозорим жовтим шарфом бігуді. Тепер вони скидалися на кокони комах якогось такого роду, що, вилупившись, напевне виявляться отруйними.

— Старий, паскудний, йобаний курваль! — заверещала Розетта й дременула геть вздовж Мерседес-стрит у напрямку «Мавпячого Ворда», копаючи поперед себе м’яч і маніакально регочучи.

— Чо’о вам пот’і’но? — матінці було від двадцяти двох до п’ятдесяти. В роті її не вистачало кількох зубів, а під оком відцвітав синець.

— Хочу поставити вам кілька запитань, — сказав я.

— Шо вам за спраави до моїх спраав?

Я витяг гаманець і показав їй п’ятидоларову банкноту:

— Не питайтеся в мене нічого, і я вам не брехатиму.