Розділ «Частина 4 Сейді й генерал»

— Не старайся, Джиме. Я не дівчинка, яку ти намагаєшся причарувати аж до без трусів, а тим паче я не твій тренер.

Він видався шокованим і трохи наляканим, але я не побачив на його обличчі виразу незаслужено ображеної зірки. Подумалося, аби це відбувалося в якійсь зі шкіл у Далласі, все могло бути інакше. Він відступив на крок. Майк залишився на місці, хоча й ніяково дивився собі під ноги. Ні, то виглядало чимсь більшим за ніяковість. То був відвертий сором.

— Пляшка на танцях під грамофонні платівки, — промовив я. — Не те, щоб я очкував від вас абсолютної покірності всім правилам, але чому ви такі тупі, коли доходить до їх порушення? Джимі, якщо тебе зловлять за пиятикою, ти вмент вилетиш з команди, що тоді станеться з твоєю стипендією в Бамі?

— Може, стану червоним светриком[431], — промурмотів він. — Оце і все, я гадаю.

— Правильно, і марно відсидиш рік. Коли фактично міг би просуватися вперед. Те саме й з тобою, Майку. Крім того, тебе виженуть з театрального клубу. Тобі цього хочеться?

— Ані-сер, — ледь чутним шепотом.

— А тобі, Вінсе?

— Ні-ні, аж ніяк, містере Е. Абсолютно навпаки. А ми все-таки будемо робити першого присяжного? Бо якщо ми…

— У тебе що, не вистачає розуму помовчати, коли тобі вчитель висловлює догану?

— Вибачаюся, містере Е.

— Хлопці, я не попущу вам наступного разу, але зараз для вас щасливий вечір. Зараз ви отримаєте лише добру пораду: Не пройобуйте власного майбутнього. Не робіть цього заради якоїсь пінти «П’ятизіркового»[432] на шкільній вечірці, про яку ви навіть не згадаєте за рік відсьогодні. Вам зрозуміло?

— Йо-сер, — мовив Майк. — Я вибачаюся.

— Я теж, — сказав Вінс. — Абсолютно. — І, вишкірившись, перехрестився. Дехто з них просто такими вроджуються. А може, світ потребує таких хитрошитих кадрів для підживлювання себе? Хтозна.

— Джиме?

— Йо-сер, — промовив він. — Прошу, не розказуйте моєму татові.

— Ні, все залишиться між нами, — я окинув їх поглядом. — Хлопчики, ви матимете повно місць, де випити, наступного року, коли вчитиметеся у коледжі. Але не в нашій школі. Ви мене чуєте?

Цього разу вони разом відповіли «йо-сер».

— А тепер повертаєтесь до залу. Випийте пуншу, змийте запах віскі з віддиху.

Вони пішли. Я подарував їм трохи фори, а тоді вирушив слідом, на відстані, з похиленою головою, руки в кишенях, глибоко задумавшись. «Не в нашій школі», — сказав я їм. Нашій.

«Приходьте і вчіть, — сказала Мімі. — Це те, для чого ви створені».