Розділ «Борва мечів»

— Я не мушу прохати. Я — король.

Робб відвернувся і закрокував геть. Сірий Вітер зіскочив з надгробку і затрусив слідом.

«Що я наробила?» — подумала Кетлін стомлено, стоячи на самоті коло могили Трістіфера. — «Спершу розсердила Едмура, тепер Робба. Але ж я лише казала правду. Невже чоловіки такі тендітні, що не в змозі її чути?» Вона ладна була плакати, але небеса вже зробили це за неї. Довелося повертатися до намету і сидіти там мовчки.

Наступними днями Робб гасав по всіх усюдах: на чолі передового полку разом з Великоджоном, на розвідку з Сірим Вітром, позаду з Робіном Кремінцем та його сторожовим загоном. Вояки пишалися, що Молодий Вовк першим встає на світанку і останнім лягає спати вночі. А Кетлін питала себе, чи він узагалі спить хоч трохи. «Змарнів, схуд, зголоднів… лютововк, та й годі.»

— Пані моя, — звернулася до неї Маега Мормонт якось уранці, коли військо рушило в дорогу крізь вічний дощ, — ви такі похмурі останнім часом. Чи не сталося чогось поганого?

«Мій пан та чоловік помер, і батько теж. Двох моїх синів жорстоко замордували, дочку віддали невірному карликові на поталу, аби народила від нього таких самих почвар, інша дочка зникла, а може, померла. Останній син і єдиний брат казяться і не хочуть мене бачити. Справді, а чи не сталося ще чогось поганого?» Утім, пані Маега мала досить свого клопоту, аби ще перейматися її горем.

— Злий дощ, — мовила натомість Кетлін. — Ми вже змучилися, а попереду ще стільки лиха й небезпек. Ми мусимо стрічати їх зухвало та відважно, дмухати в роги, вимахувати прапорами. Але дощ прибиває нас до землі. Мокрі прапори висять ганчір’ям, вояки ховаються під киреї та навіть слова один одному не кажуть. Лише справді злий дощ здатен так виморозити наші серця, коли нам треба, щоб вони палали вогнем.

Дасія Мормонт зиркнула на небо.

— Хай краще на мене з неба падає вода, ніж злива стріл.

Кетлін мимоволі посміхнулася.

— Здається, ви хоробріші за мене. А чи усі жінки Ведмежого острова мають таку наснагу до війни?

— Усі наші ведмедиці, — кивнула пані Маега. — Та воно й не дивно. Хіба хочеш? Мусиш! За старих часів то залізняки прийдуть грабувати на лодіях, то дичаки зі Скрижанілого Берега. Наші чоловіки зазвичай ловлять рибу в морі, а жінок лишають на березі захищати домівки й дітей — бо інакше тих заберуть у полон.

— На нашій брамі дещо вирізьблене, — додала Дасія. — Жінка у ведмежій шкурі з немовлям на одній руці, яке смокче їй цицьку. В іншій руці вона тримає бойову сокиру. Не надто вишукана пані, та я її завжди любила.

— Вишукану пані якось привіз додому мій небіж Джораг, — мовила пані Маега. — Звоював її на турнірі. От вона ту жінку на брамі ненавиділа.

— Та вона усе в нас ненавиділа, — зауважила Дасія. — Волосся мала, як золоте прядиво, а шкіру — наче вершками мазану. Линесою її звали. Такі малі та ніжні ручки мала — певно ж не для наших сокир!

— Та й цицьки — не для наших немовлят, — відверто додала її мати.

Кетлін знала, про кого йдеться. Джораг Мормонт привозив свою другу дружину до Зимосічі на бенкет. Якось вони гостювали аж два тижні. Кетлін пам’ятала, якою молодою, вродливою та нещасною була пані Линеса. Одного вечора після кількох келихів вина вона зізналася Кетлін, що на її думку, Вишестражам зі Старограду не місце на півночі.

— Колись те саме гадала панна Таллі з Водоплину, — відповіла Кетлін з дружнім співчуттям, — та з часом вона знайшла тут багато вартого любові.

«І все те втратила» — подумала вона. — «Зимосіч та Неда. Брана та Рікона. Сансу, Ар’ю. Всіх і все. Лишився самий тільки Робб.» Невже у ній зрештою виявилося забагато від Линеси Вишестраж і замало від Старків? «Якби ж я уміла змахнути сокирою як слід… може, тоді б краще вберегла усіх, кого любила.»

День змінював день, а дощ усе падав з неба. Вони подолали шлях аж до верхівок Синьозуба, повз Семиструм’я, де річка зникала у плетінні бурчаків та озерець, потім крізь Відьмину Багву, де звабливо виблискували зелені ставки, чекаючи на необережну людину, а м’який ґрунт усмоктував копита коней, наче голодне дитя при материних грудях. Тут військо ледве повзло; у болоті довелося кинути половину возів і розподілити їхню клажу між мулами та в’юковими конями.