Розділ «Борва мечів»

Лим обернувся і вийшов у вітристу ніч; за ним вихором крутнулися поли лимонного сіряка.

— Навіть хоробрі воїни інколи засліплюють себе самі, якщо бояться бачити, — мовив князь Берік, коли Лим пішов. — Торосе, скільки вже разів ти повертав мене звідти назад?

Червоний жрець схилив голову.

— Вас, пане мій, повертає Ра-Гльор. Господь Світла. Я лише приладдя у його руках.

— То скільки разів? — наполягав князь Берік.

— Шість, — неохоче буркнув Торос. — І щоразу важче. Ви легковажите, пане. Хіба смерть — така вже солодка принада?

— Солодка? О ні, друже мій. Зовсім не солодка.

— То не впадайте за нею так зухвало! Князь Тайвин наказує війську, сидячи позаду нього. Князь Станіс теж не лізе наперед. І вам би не завадило брати приклад. Сьома ваша смерть може вкласти до могили нас обох.

Князь Берік торкнувся місця над лівим вухом, де скроня була провалена всередину.

— Отут пан Буртун Кракегол розтрощив мені буздуганом і шолома, і голову.

Він розмотав хустку, оголивши чорний синець навколо шиї.

— А оце подаруночок від лицаря мантикори при Піноспадах. Він схопив бідолашного пасічника і його дружину — думав, що то мої люди. Оголосив по всіх усюдах, що повісить обох, якщо я йому не здамся. Коли я здався, він усе одно їх повісив, а заразом і мені знайшов поміж них місце.

Князь вказав пальцем на червону яму замість ока.

— А оце Гора пхнув кинджалом крізь щілину заборола. — Втомлена посмішка майнула на вустах. — Уже втретє помираю від рук воїнів дому Клеган. Хтось інший уже б навчився їх уникати, а я…

Ар’я зрозуміла, що то був жарт, але Торос не засміявся, а поклав руку на плече князеві Беріку і мовив:

— Не варто про це згадувати.

— А про що варто? Я ж не можу згадувати про те, що ледве пам’ятаю. Я колись володів замком у Порубіжжі, мав дівчину, з якою обітував одружитися. Та зараз уже не знайду того замку і не скажу, яке волосся мала та дівчина. Хто висвятив мене у лицарі, старий друже? Які страви я полюбляв найбільше? Усе кудись зникає, тане вдалині. Інколи мені здається, що я народився на кривавій траві у тому спаленому гаю, зі смаком вогню в роті та діркою в грудях. Чи не ти, Торосе, і є моя мати?

Ар’я витріщилася на мирійського жерця — на пасма волосся, що стирчали навсібіч, на рожеве ганчір’я, на шматки старих обладунків. Сіра щетина вкривала його щоки та провислу шкіру нижче підборіддя. Він був геть не схожий на чародіїв з казок Старої Мамки, і все ж…

— Ви можете повернути до життя людину без голови? — запитала Ар’я. — Один раз, не шість. Можете?

— Я не роблю дива, дитино. Я лише молюся. Того першого разу його вельможність мав у собі наскрізну дірку, з рота в нього текла кров, і я знав, що надії нема. Коли бідні прохромлені груди спинили свій рух, я подарував йому добрий цілунок доброго Господа на прощання і довгу путь. Я наповнив вуста вогнем і вдихнув полум’я у нього, крізь горло до легенів, серця і душі. «Останнім цілунком» зветься він серед нас; безліч разів я бачив, як старі жерці дарували його слугам Господнім після смерті. Я й сам теж дарував кілька разів, як личить жерцеві. Та ніколи раніше не відчував, щоб мертвий чоловік здригнувся, наповнившись вогнем, не бачив, як доти мертві очі розплющуються живими. То не я його повернув до життя, ясна панно — то Господь. Ра-Гльор не скінчив із ним свою божу справу. Життя — це тепло, тепло — це вогонь, а вогонь належить лише Господові.