Розділ «Борва мечів»

— А наче важко! Ви тут так надиміли, що і у Старограді, мабуть, видно.

— Що сталося з моїми вартовими?

Клеган скривив рота.

— Отими двома сліпцями? Може, я їх убив. Може, ні. А коли й убив, то що?

Анжей напнув тятиву на луці. Заруб зробив те саме.

— Чому ти так прагнеш померти, Сандоре? — запитав Торос. — Ти, мабуть, напився чи геть здурів, що попхався за нами аж сюди.

— Напився? Чим — дощем? Ви, хвойдині діти, не лишили мені грошей навіть на кухоль вина.

Анжей витяг стрілу з сагайдака.

— Ми — розбійники. Розбійники крадуть та віднімають. Про це навіть у піснях співається — попроси Тома гарненько, він тобі заспіває. Дякуй, що лишили живим.

— Ану встрель мене, Сайдакере. Спробуй, коли хоробрий. А я з твого сагайдака стріли вийму і запхаю тобі в рябу дупу.

Анжей підняв лука, та князь Берік заперечливо махнув рукою.

— Навіщо ти прийшов, Клегане?

— Забрати те, що моє.

— Золото?

— А що? Не заради ж того, щоб на твоє, Дондаріоне, личко помилуватися. Оце вже напевне. Зараз ти на пику ще бридкіший від мене. До того ж лицар лицарем, а чужим не гребуєш!

— Я дав тобі розписку за твоє золото, — спокійно відповів князь Берік. — Обіцянку все повернути, коли війна скінчиться.

— Я тим папірцем сраку підтер. Хочу своє золото.

— В нас його більше нема. Я віддав його Зеленобороду та Мисливцю і відіслав їх на південь, за Мандер — купити харчів та насіння.

— Щоб годувати тих, чий урожай ви спалили! — додав Гендрі.

— Отака в нас тепер казочка, га? — Сандор Клеган знову зареготав. — А я, може, теж таке хотів робити. Годувати купу брудних селюків та їхніх чумних вилупків. Чому б ні?