Розділ «Борва мечів»

Ще один пропонував привести своїх полонителів до схованого золота. Інший розказував, який хвацький з нього вийде розбійник для загону князя Беріка. Та кожного у його чергу зв’язали, роздягли і повісили. Том Семиструнний зіграв по них на цимбалах якийсь задушний лемент, а Торос попрохав Господа Світла смажити їхні душі у вогні до кінця часів.

«Блазенське дерево» — подумала Ар’я, роздивляючись повішених, чия бліда шкіра забарвилася тьмяною черленню від вогнів палаючого септрію. Вже налітали, беручись наче нізвідки, зграї гайвороння. Ар’я чула, як птахи каркають і клекочуть одне до одного. Їй стало цікаво, про що вони розмовляють. Вона не боялася септона Юта так сильно, як Роржа, Гризла і ще декого у Гаренголі, та все одно раділа, що він здох. «Хорта теж треба було повісити. Або стяти голову» — думала вона. Та натомість, на її відразу, Сандорові Клегану полікували обпалену руку, віддали меча, коня та обладунок, і відпустили на волю за кілька верст від печерного пагорба. Забрали у нього лише золото, яке він мав при собі.

Скоро септрій розвалився у ревищі диму та вогню — стіни вже не могли тримати вагу черепичного даху. Восьмеро бурих братів стояли і дивилися, упокорившись долі. Найстарший з них, що носив на шийному ремінці невеличкий залізний молоточок на знак присвяти Ковалеві, розповів, що це усі, хто лишився живий.

— Перед війною нас жило тут сорок і чотири, а септрій нашими трудами рік у рік багатів та квітнув. Ми мали тузінь молочних корів з биком, пасіку на сотню вуликів, виноградник та яблуневий сад. Потім прийшли леви, забрали усе вино, молоко і мед, корів порізали, а виноградні лози спалили. Опісля… я вже втратив лік наступним гостям. Оцей облудний септон був останнім. Один із його попередників був справжнє чудовисько… ми віддали йому все срібло, та він забрав собі у голову, що ми десь ховаємо золото, і його люди мордували нас на смерть одного за одним, щоб Старший Брат заговорив.

— Як це вас восьмеро вціліло? — запитав Анжей-Сайдакер.

— Сором на мою голову, — мовив старий, — та це моя вина. Коли настала моя черга вмирати, я розповів, де ми ховали золото.

— Брате, — сказав йому Торос Мирійський, — твій єдиний сором у тому, що ти не розповів їм раніше.

Того дня розбійники заночували у броварні коло малої річечки. Господарі мали прихований під підлогою стайні запас харчів; усі разом поділили просту вечерю з вівсяних коржів, цибулі та ріденької капустяної юшки, що ледь-ледь відгонила часником. Ар’я знайшла у своїй мисці шматочок моркви і вирішила, що їй пощастило.

Брати не питали в розбійників жодного імені. «Самі знають» — здогадалася Ар’я. — «Та й хіба їх можна сплутати?» Адже князь Берік носив блискавку на панцирі, щиті та киреї, а Торос — червону рясу або те, що від неї лишилося. Один із братів, молодий послушник, мав зухвалість попрохати червоного жерця не молитися облудному богові під їхнім дахом.

— Якого дідька? — визвірився Лим Лимонний Сіряк. — Він і наш бог теж, а ви, хай вам грець, мали б дякувати за порятунок! І що такого облудного в нашому богові? Може, ваш Коваль уміє полагодити зламаного меча, та чи вміє він полагодити порубану людину?

— Годі, Лиме! — наказав князь Берік. — Під їхнім дахом ми шануємо їхній закон.

— Сонце не згасне, якщо ми пропустимо молитву чи дві, — погодився Торос. — Кому, як не мені, знати найкраще.

Сам князь Берік за вечерею нічого не їв. Ар’я взагалі не бачила, щоб він колись їв — хіба що інколи перехилить келих вина. Скидалося, що він і не спить зовсім: хоча здорове око іноді заплющувалося, наче з утоми, але миттю розплющувалося, щойно до князя хтось звертався. Порубіжний пан був одягнений, як завше: у розлахмічену чорну кирею і побитий панцир з полив’яною, подекуди поколотою блискавкою. Він навіть спав у тому панцирі; тьмяна чорна криця ховала жахливу рану, завдану Хортом — так само, як товста вовняна хустка на шиї ховала чорне кільце, що її оперізувало. Та ніщо не могло сховати провалену на скроні голову, червону яму замість одного ока, гострі обриси черепа під шкірою обличчя.

Ар’я роздивлялася його крадькома і з осторогою, пам’ятаючи побрехеньки, почуті у Гаренголі. Князь Берік, здавалося, почув її острах, обернувся і поманив до себе.

— Я лякаю тебе, дитино?

— Ні. — Вона вкусила губу. — Лише… ну… я гадала, що Хорт вас убив, а ви…

— Поранив, — устряг Лим Лимонний Сіряк. — Тяжко поранив, що казати. Але Торос усе вилікував. Кращого цілителя немає на світі.

Князь Берік кинув на Лима чудернацький погляд здорового ока; в іншому оці погляду не було — лише рубці та висохла кров.

— Так, немає кращого цілителя, — втомлено погодився він. — Здається мені, Лиме, давно минув час змінити варти. Подбай про них, якщо твоя ласка.

— Так, мосьпане.