Розділ «Борва мечів»

— Коваль завжди й усюди знайде собі заробіток. Не кажу вже про майстерного зброяра. Навіщо тобі лишатися з нами?

Ар’я бачила, як Гендрі скривив свою тупу мармизу, намагаючись думати.

— У печерному пагорбі ви казали, що ви усі — поміж себе браття і вірні слуги королю Роберту. Мені таке сподобалося. І як ви судили Хорта чесним судом — теж. Князь Болтон — той просто вішає людей чи голови стинає. Так само, як князь Тайвин чи пан Аморі. Краще я куватиму залізо для вас, ніж для таких, як вони.

— В нас є чимало дірявих кольчуг, мосьпане, — нагадав Джак князеві Беріку. — Ми ж їх познімали з мертвих. Де смерть увійшла, там і дірки.

— Ти, хлопче, мабуть, не сповна розуму, — зауважив Лим. — Та ми ж розбійники! Безрідні хами, майже усі до одного, не рахуючи хіба його вельможності князя. І не гадай, що ми тут живемо-не тужимо, як у дурних Томових піснях. Не світить тобі ані поцілунок принцеси, ані герць на турнірі у вкраденому риштунку. А світить зашморг на шиї чи паля над чиєюсь брамою.

— То й що? Та сама доля і вам наготована, — відказав Гендрі.

— Авжеж! — весело вигукнув Джак-Щасливець. — На всіх нас чекає гайвороння, будь певен. Гей, пане князю! Хлопець — начебто не боягуз, і ремесла навчений снадного. Джак каже: треба його взяти.

— І то швидко, — реготнув Гарвін, — поки марево не розвіялося, і він до тями не повернувся!

Ледь помітна посмішка пробігла вустами князя Беріка.

— Торосе, подай-но мого меча.

Цього разу князь-блискавка не підпалював клинка, лише поклав його плазом на плече Гендрі.

— Чи присягаєшся ти, Гендрі, перед очима богів та людей захищати того, хто не здатен захистити себе сам, берегти від лиха жінок та дітей, коритися очільникам, своєму зверхньому панові та своєму королю, хоробро битися у битві, не ухилятися від доручень, хай яких тяжких і небезпечних?

— Присягаюся, мосьпане.

Порубіжний князь переклав меча з правого плеча на ліве і мовив:

— Підведіться, пане Гендрі, лицарю печерного пагорба. Вітаю вас у нашому братстві.

Від дверей почувся грубий скреготливий регіт.

З плечей його стікав дощ. Попечена рука була загорнута у листя і полотно та міцно припнута до грудей грубим мотузяним очкуром. Старі опіки на обличчі виблискували чорно і слизько у світлі невеличкого вогнища.

— Лицарів собі робиш, Дондаріоне? — загарчав прибулець. — Я за такий гріх на смерть караю!

Князь Берік окинув його холодним поглядом.

— Я сподівався, Клегане, більше тебе не побачити. Як це ти нас надибав?