Розділ «Борва мечів»

— Мій голод зростає щороку. Але його не втамуєш їжею. До вашої столиці мене вабить не тутешнє куховарство, а сподівання тутешнього правосуду.

— Правосуду, кажете. — «Він тут саме заради нього. Я мав би здогадатися відразу.» — То ви були близькі з сестрою?

— Дітьми дружили з нею не розлий вода. Майже так, як ваші брат із сестрою.

«О боги. Сподіваюся, хоч не точно так само.»

— Війни та весілля — такий клопіт, князю Оберине. На жаль, ніхто з нас не мав нагоди згадати про вбивства, хай які страшні, але шістнадцятирічної давнини. Певна річ, ми про них згадаємо, дайте лише час. Що швидше Дорн допоможе нам у відновленні королівського миру, то скоріше панотець розпочнуть слідство…

— Слухай, коротуне, — перервав Червоний Гаспид, і його сердешна приязність раптом кудись зникла, — ваші ланістерівські побрехеньки мені вже в печінках сидять. За кого ти нас маєш — за овець чи за недоумків? Мій брат — людина не кровожерлива, проте і він усі ці шістнадцять років не лежав непритомний. Наступного року по тому, як Роберт сів на престол, до Сонцеспису приїхав Джон Арин. Май певність — його там ретельно допитали, а з ним іще сотню інших. Я сюди нагодився не по ваше слідство, схоже на недолугий вертеп. Я прибув по правий суд за Елію та її дітей. І він відбудеться — для початку над тим мугирякою Грегором Клеганом… але не закінчуючи ним. Перш ніж померти, Ґевал-на-Коні розкаже мені, хто віддав йому наказ. Хай твій ясновельможний батечко навіть не сумнівається.

Князь вишкірив зуби у посмішці.

— Колись один старий септон заявив, що я — доказ божої ласки, власною особою. А чи знаєш ти, Бісе, чому?

— Не знаю, — обережно визнав Тиріон.

— Та невже! А я тобі розповім. Якби боги були злі й жорстокі, вони зробили б мене першою дитиною мого батька, а Дорана — третьою. У нашій родині, бач, кровожерливий — я. І саме зі мною ви усі матимете справу. Зі мною, а не з моїм терплячим, поміркованим, подагричним братом.

Тиріон бачив, як за версту попереду сонце сяє на Чорноводі, на мурах, баштах і пагорбах Король-Берега, що громадився за річкою. Він зиркнув через плече — на виблиск обладунків супроводу, що рухався слідом королівським гостинцем.

— Ви так кажете, наче у вас за спиною стоїть велике військо, — мовив він, — та я бачу позаду якихось три сотні людей. А чи бачите ви оте місто на північ від річки?

— Оту купу гною, що ви кличете Король-Берегом?

— Саме її.

— Не лише бачу, а й нюхаю.

— Добре понюхайте, ласкавий пане. Вдихніть якнайглибше, і ви зрозумієте, що півмільйона людей смердить сильніше за три сотні. Чи унюхав ваш ніс золоту варту? Ми маємо у місті близько п’яти тисяч вартових. Власні затяги мого батька складають ще приблизно тисяч зо двадцять. І нарешті, троянди. Адже троянди такі запашні, чи не так? Особливо коли їх дуже багато. П’ятдесят, шістдесят, сімдесят тисяч троянд у самому місті або у таборах коло нього. Скільки їх там насправді, не скажу, але так багато, що й рахувати ліньки.

Мартел знизав плечима.

— У старому Дорні, ще перед тим, як ми одружилися з Даероном, було прислів’я: усі квіти схиляються перед сонцем. Якщо котрась троянда спробує мені завадити, я її розчавлю, та й по тому.

— Як розчавили Віласа Тирела?

Відповідь дорнійця виявилася несподіванкою.