Розділ «Борва мечів»

Раптом септрій вибухнув Блазнями, що полізли з усіх щілин, мов розбурхані мурахи. Двоє ібенійців вискочили крізь двері, високо піднявши щити з кошлатих шкур; за ними біг дотракієць із великим кривим арахом та дзвіночками у волоссі, а за тим — троє волантинських сердюків, укритих розмаїттям лютих барвистих наколок на шкірі. Інші вилізали крізь вікна і стрибали на землю. Ар’я побачила, як один чолов’яга отримав стрілу в груди, ледве закинувши ногу на підвіконня, і почула його передсмертний вереск. Дим дедалі густішав, туди й назад літали лучні та арбалетні стріли. Гачок упав зі стогоном, лук вислизнув з руки. Кайло намагався накласти на тятиву чергову стрілу, коли Блазень у чорній кольчузі кинув списа і влучив йому в живіт.

Ар’я почула, як князь Берік вигукує наказ. З-за канав, з-за дерев ринула на ворога решта загону зі зброєю в руках. Ар’я побачила жовтого Лимового кобеняка, що ляпав за ним крилами, поки той втоптував конем у землю Блазня-убивцю Кайла. Торос та князь Берік, здавалося, встигали усюди, їхні мечі вихорилися полум’ям. Червоний жрець рубав шкіряного щита, поки той не розлетівся на шматки, а кінь його копитами розтрощив ворогові обличчя. Один з дотракійців заверещав і кинувся на князя-блискавку; вогняний меч стрибнув угору і вперед, зустрічаючи араха. Клинки поцілували один одного, крутнулися, свиснули, поцілувалися вдруге, волосся дотракійця запалало, і за мить він помер.

Ар’я побачила зброєносця Неда, що бився поруч зі своїм паном — князем-блискавкою. «Так нечесно! Він лише трохи старший за мене! Хай би й мені дозволили битися!»

Битва не тривала довго. Ті «Хвацькі Компанійці», які ще трималися на ногах, скоро загинули або кинули зброю. Двоє дотракійців зуміли дістатися коней і втекти, але тільки тому, що їх відпустив князь Берік.

— Хай повезуть звістку до Гаренголу, — мовив він, тримаючи в руці вогняного меча. — Хай подарують князю-п’явці та його цапові ще кілька неспокійних ночей.

Джак-Щасливець, Гарвін та Меріт з Місячища кинулися до палаючого септу в пошуках бранців і скоро виникли з вогню та диму з вісьмома бурими братами, поміж яких один так заслабнув, що Меріт ніс його на плечах. Разом із ними з’явився септон — лисуватий, трохи згорблений, але у кольчузі на сірій рясі.

— Оцей ховався під сходами до льоху, — кашляючи, розповів Джак.

Торос посміхнувся, коли його побачив.

— Та це ж Ют!

— Септон Ют! Я — слуга божий.

— Який бог захоче, щоб йому служила така паскуда? — загарчав Лим.

— Я грішив! — заскиглив септон. — Так-так, я знаю свої гріхи. Пробач мені, Батьку, мої тяжкі й скорботні провини!

Ар’я пригадала септона Юта зі свого перебування у Гаренголі. Блазень Пелех казав, що той завжди плакав і молився до богів, коли вбивав нового хлопчика. Іноді навіть прохав інших Кровоблазнів шмагати його батогами, щоб спокутувати гріхи. Їх це страшенно розважало.

Князь Берік укинув меча до піхов, загасивши полум’я.

— Подаруйте тим, хто при смерті, милосердя, а решту зв’яжіть по руках і ногах для суду.

Наказ виконали. Суд тривав недовго. Лісові вигнанці один за одним виходили наперед і розповідали про вчинене «Хвацькими Компанійцями»: погромлені села та містечка, спалені ниви, зґвалтованих та убитих жінок, скалічених тортурами чоловіків. Кількоро згадали про хлопчиків, що потрапили до рук септона Юта. Септон безперервно плакав і молився.

— Я — слабкий очерет, я згинаюся під вагою гріха, — скиглив він до князя Беріка. — Я молюся до Воїна про силу, але боги створили мене слабким. Майте милість до немічі моєї душі. Хлопчики, мої любі хлопчики… я не хотів шкодити їм…

Скоро септон Ют вже теліпався у зашморгу на високому в’язі, голий, як мати народила. Поруч із ним хутко займали місця інші «Хвацькі Компанійці». Кількоро намагалися пручатися, хвицяти ногами, поки на шиях у них затягували мотузки.

Один арбалетник волав без упину з густою мирійською вимовою:

— Я воювати, я воювати!