Розділ IV

Заступник заходився розповідати, але Кракмеєр байдуже відмахнувся.

— І що ж ви гадаєте робити, полковнику?

— Та знаєте...— Саласон відчув себе так, ніби його загнали на слизьке. Він гарячково шукав найпереконливішої відповіді. — Я бачу тільки один вихід, шановний колего. Треба оголосити розшук убивці і просити допомоги у французької поліції. Якщо ж утікачеві пощастить зробити навіть неможливе, то найімовірніше він вирине тоді в Алжірі. Без документів у нього не буде ніяких шансів пробитись, якщо в поліцейських відділках висітимуть накази про його арешт.

— Погано. Дуже погано,— сухо сказав Кракмеєр і вперше, відколи зайшов до кабінету, глянув у вічі начальникові відділу.— Я бачу, що ми досі не розуміли один одного. Давайте грати відкритими картами, полковнику. Чорна Свічка, як ми називаємо цього чоловіка, має для нас дуже важливе значення. У цьому ви сьогодні в обід самі переконалися, правда ж? Ну, то слухайте далі. Чорна Свічка належить до комуністичної групи Опору і володіє військовою таємницею німецького рейху. Якщо йому вдасться повідомити про неї кремлівських більшовиків, усі наслідки важко передбачити. Гадаю, ясніше висловлюватися немає потреби.

В кабінеті начальника відділу на мить стало тихо, мов у церкві.

Військова таємниця, кремлівські більшовики, важко передбачити наслідки. Саласон гарячково мізкував. Побувавши в Німеччині, він став заповзятим прихильником Гітлера. Його програмну книгу «Майн Кампф» він виштудіював краще за декого з тих, хто носив чорну свастику. «В майбутньому ми перейдемо до політики розширення наших земель... І якщо ми сьогодні ведемо мову про нові землі, то найперше можемо думати про Росію... Меч дасть землю німецькому плугові». Ці речення він пам'ятав майже дослівно. Які ж то можуть бути наслідки? Виходить, що утікач може поставити під загрозу таємні плани Гітлера? Від такого припущення полковникові потьмарилося в голові. Він збагнув, що йому й самому ця історія загрожує великими прикрощами. В боротьбі проти червоних Франко й Гітлер — кревні брати. Хіба не тому він одержав вказівку всіляко допомагати обом гестапівцям. Певне, що так. А за промахи каудильйо карає без милосердя. Не помилує він і начальника відділу іспанської політичної поліції, виходця з роду Саласонів.

— Диявол у Мадріді,— раптом озвався заступник.— Я не знаю нікого, хто б краще впорався з цією справою.

— Хто це? — поцікавився Крап.

Саласон мить вагався, потім відповів:

— Наша таємна зброя. Найсильніший козир.

— Африку знає? — Кракмеєр скривився, наче йому захотілося до вбиральні.

— Не тільки це,— зауважив полковник.— Добрий нюх, інтелект...

— П'ять мов — досконало, зокрема німецьку й російську,— додав заступник і глянув у очі своєму начальникові.— І деякі інші якості, наскільки мені відомо.

— Тоді чого ж ви зволікаєте? Негайно сюди вашого Диявола!

Саласон осміхнувся.

— Це неможливо,— мовив він спокійно.— Диявола знають тільки три особи: начальник управління політичної поліції, начальник відділу закордонної служби і я. Для безпеки, самі розумієте. Але зараз це не важливо. Я собі цю операцію уявляю так...— Він схилився над картою.

Кракмеєр, Крап і заступник уважно слухали. Чим довше говорив полковник, тим більше кривився Кракмеєр.

Над тихими садами Ель Ретіро, над банями мадридських соборів уже бліднули зорі, коли Йозеф Кракмеєр з асистентом залишили Саласонову віллу.

Не вгавав цвіркун. Монотонний пронизливий писк розбудив утікача під шовковим наметом. Якусь хвилю він не знав, чи не сон це і куди він потрапив. Лежав нерухомо і вслухався в дрібнозвучне цвірчання, що здалося йому таким знайомим, як голос друга. Вдома, в Айзенталі, у своїй крихітній мансарді він часто слухав ці звуки. Іноді всю ніч. Рита називала це карликовою сонатою. Як це було давно. Даремно силкується він уявити її обличчя, голос, колір очей. Натомість раптом пригадався аж до подробиць один зимовий вечір, проведений з Ритою. Розпечена залізна грубка. Рита принесла тоді дров і п'ять брикетів. Здається, було це у п'ятницю, бо перед обідом він ходив на біржу праці. Одержав двадцять дві марки і тридцять п'ять пфенінгів допомоги як безробітний. Купив на вечерю три пляшки пива, хлібину і оселедців, після яких вони усю ніч не могли втамувати спрагу...

Тоді вони ще вірили, що їх ніхто на світі не розлучить. Та настав день, коли і в Айзенталі по вулицях замарширували пихаті коричневосорочечники, гаркаючи «хайль Гітлер». Фред мусив зникнути. Рита купила йому квиток на поїзд і на світанку, стоячи біля залізничного насипу, помахала йому вслід. Минуло більше року, поки вони знов зустрілися в ресторанчику провінційного гарнізонного містечка. Але ця зустріч нагадувала скоріше прощання. І ніхто з них не був винен. Рита тоді сказала, що мріяла мати від нього трійко дітей і трішечки того, що люди називають щастям. Він дивився на її руки, що обхопили келих, і просив не чекати на нього. Вона не погоджувалася... А через сім місяців надіслала листа з двох слів: «Вибач мені».