Розділ III

Пілот байдуже похитав головою.

— Занадто швидко падає... І без гвинтівки нічого не вдієш, хлопче. Та й навіщо? Там, унизу, він довго не протягне. Поглянь на карту. До найближчого джерела добрих сімдесят миль. Пройти їх без компаса і карти — ф'ю!

— А якщо ми сядемо? — Морілья теж не спускав ока з білого гриба.

— На другу позапланову посадку не вистачить пального. А окрім усього, я не хочу поламати ходулі нашому птахові. Передай-но по радіо про все. Хай у Мадріді господарі замовлять обідню за свого райського сторожа і його грішну вівцю.

Морілья-Акула покірливо надягнув скутими руками навушники.

Тихенькою пісенькою здається Фредові шелестіння напнутого купола. Він дибиться услід літакові, що зникає у скляній бані неба. Земля все ближчає і ближчає. Після шаленого збудження до Лауренца прийшов спокій. Там, унизу,— воля. Воля! Самотність, спрага, муки чекають так на нього, але це не лякало його. Він звик до скрутного життя. Пустеля буде для нього чесним супротивником, перед яким він не беззахисна жертва. Так міркував Фред, забувши моторошний крик Менуди.

Падаючи разом, комендант мало не задушив його. Лауренц спробував смикнути за кільце, незважаючи на небезпеку: адже парашут не розрахований на таку вагу. Проте не мав змоги. Смертельно наляканий Менуда, мов кліщ, руками й ногами вчепився за нього. Одне залишалося Лауренцові. Зціпивши зуби, він великими пальцями сильно надушив іспанцеві на очні яблука. Менуда заревів, як звір, і відпустив його. Ще мить — і було б пізно смикати за кільце парашута.

«Я мусив так учинити»,— думав Фред, здригаючись від огиди.

Земля була вже зовсім близько. Він склав, як його учили, ноги докупи, підібгав коліна, пружно сів і перекинувся на бік. Було тихо, білий шовковий гриб відразу сплюснувся. Лауренц відстебнув лямки, скинув парашута, неквапом устав, вдихнув повні груди повітря і роззирнувся довкіл. З обличчя зник вираз напруження, натомість спливла посмішка. На мить він відчув навіть якесь задоволення собою.

«Тут тобі не країна з молочними ріками, — майнуло в голові. Лауренц закурив чорну сигару, з тих, що забрав у бортрадиста. Дим тхнув гнилим деревом, роз'їдав горло. Найважливіше зараз — вода», — міркував він, пильним поглядом обводячи виднокіл.

Навкруги, ніби висохле море, гола, німа гладінь з глини й пилу. Де-не-де низькі, сухі кущі домрану, крихітні острівці ковили — це все, що могла відкрити зорові вигоріла земля. Немилосердна спека миготливою млою повисла над пустелею. Сонце стояло високо-високо з зеніті.

«Зараз вирушати немає рації»,— сказав собі Лауренц, роздушив підбором недокурок і пригладив долонями коротко стрижене рудувате волосся. Воно було тепле, а на дотик — мов солома. Час, пробутий у Ель Параїсо, навчив його бути обачним. Він хутенько напнув білий шовк парашута на кущі домрану і ліг, простягнувшись, у затінку. На ньому не було сухого рубця. Переконавшись, що обидва захоплені годинники йдуть і показують однаковий час, він заплющив очі, щоб заснути. Його не турбувало те, що, можливо, за ним буде послано погоню. Вершникам на верблюдах потрібно щонайменше три дні, щоб дістатися сюди з Ель Параїсо, та й не так просто натрапити на його слід у пустелі, Може, пошлють і літак. Але він не вірив, що це станеться сьогодні пополудні. Адже до Іфні понад дві години льоту. Пошук з повітря забере багато часу для підготовки, зокрема на поповнення запасу пального.

Який обрати шлях для втечі, він знав. Мав твердий план. Ще в Ель Параїсо перед першою втечею він усе чітко обдумав. Пробиватися хотів він на північ, до Середземного моря. В портах Алжіра чи Орана сподівався знайти друзів, які допоможуть йому. Про одне пам'ятав: не сміє згаяти жодного дня. Напередодні свого дезертирства з легіону «Кондор» він заволодів таємницею, що мала велике воєнне і політичне значення. Він не вірив, щоб друзі з руху Опору на батьківщині або насамперед радянські товариші могли дізнатися про цю таємницю нацистів якимись іншими шляхами. Була й ще одна важлива причина. Він мусив за всяку ціну передати вісточку про себе в Німеччину і відновити перервані зв'язки.

Ніхто, крім нього, не знав інформатора в штабі повітряних сил. Такою була умова офіцера, і Лауренц не заперечував проти цих конспіративних заходів. Штабний офіцер симпатизував комуністам тільки тому, що ті найрішучіше боролися проти нацистів. Звідки у нього ненависть до гітлерівців, Лауренц достеменно не знав, і це ускладнювало виконання завдання. Самовільно кинувши «Кондор», він тим самим позбавив групи Опору інформації про наслідки їх диверсійних дій. Це мучило Лауренца, наче цвях у чоботі. І все-таки, якби повторилася схожа ситуація, він знову діяв би так, як учинив тоді, 18 серпня, у Віторіані.

Штаб бойової групи СП легіону «Кондор», до якої належав фельдфебель Лауренц, розмістився у Віторіані. 17 серпня 1938 року в підвалі школи чекали смерті сто арештованих. Це були жінки й дівчата, юнаки і сивоголові чоловіки, що в горах до останнього патрона чинили опір переважаючим силам фалангістів.

Пополудні Лауренц став свідком розмови між командиром бойової групи легіону і франкістським офіцером. Йшлося про розстріл полонених, що мав відбутися на світанку. Фалангісти побоювалися можливого нічного нападу бійців народного фронту на школу. Франкістський офіцер просив німців посилити охорону полонених. Командир дав згоду, і Лауренцу, як на щастя, було доручено очолити загін з вісімнадцяти солдатів. Про те, що зривається виконання завдання групи Опору, він не думав. Що важливіше: життя ста чотирьох полонених чи партійне доручення? Не роздумував над цим. Одна була зараз у нього мета: врятувати цієї ночі жінок і чоловіків від смерті.

Надвечір його загін зайняв оборону з тильного боку школи. Детально ознайомившись з обстановкою, Лауренц виставив пости, призначив зміну. Незадовго до опівночі, нібито почувши щось підозріле, він звелів солдатам півколом рухатися на південні позиції. Жоден з німецьких легіонерів не дотямив, що в результаті такого переміщення з північного боку утворювався вільний прохід.

Фалангіст біля входу до підвалу школи сонно посміхнувся, коли побачив, що до нього підходить німецький фельдфебель.

Лауренц вийняв портсигар і вдав, що ніяк не може знайти сірників. Фалангіст відразу поставив до стіни короткого італійського карабіна.

— Пор фавор! — В його руках блимнув вогник.— Душе прошю! — повторив він по-німецькому, запишавшися. І додав так само калічено: — Гітлер душе доприй!