Розділ III

Лауренц, важко дихаючи, з огидою відвів очі від кривавої цівочки, що просочувалася крізь блискучу чорну чуприну. Не гаючи й хвилини, він схилився над комендантом, знайшов ключі і скинув з ніг кайдани. З наручниками було важче. Замок був всередині, і пальці не діставали його. Після кількох марних спроб йому пощастило нарешті зубами вставити ключа й повернути його. Забравши Менудиного пістолета, він посадив коменданта знов у крісло й помітив при цьому, ще іспанець ще живий. Менуда ледь чутно харчав.

Лауренц закував його в наручники й заткнув двома хусточками рота. Звівши курок пістолета, підійшов до дверей кабіни і нечутно натиснув клямку.

Бортрадиста Мігеля Морілью товариші іронічно прозивали Акулою. Не відвага, не сильні пристрасті спонукали його до служби в повітряному флоті каудильйо. Льотчиком він став тільки з нудьги. До цього Морілья кілька років у батьковій майстерні лагодив старомодні патефони та астматичні радіоприймачі, але затісно зробилося йому в андалузькому провінційному містечку, де, окрім трьох церковиць, одного кінотеатру, п'яти шинків і семи облікованих повій, нічого не було такого, щоб міг гайнувати час сповнений жаги до життя молодик.

Прізвисько Акула Морілья одержав у авіашколі. Воно пасувало йому. Був він верткий, ненажерливий, кожного вільного вечора полював на передчасно достиглих дівчаток. Коли пахло смаленим, він вчасно вшивався. Дуже хитро відкрутився від переведення в бойову ескадрилью. Отже, працюючи бортрадистом на транспортному літаку, він користувався усіма привілеями авіаторів: солідною платнею, калорійним харчуванням, а також палкою любов'ю націоналістично настроєних обивательок. В таких умовах почував себе затишно й не сподівався ніякої серйозної небезпеки. Тим-то так перелякано він дивився тепер із своєї крихітної радіокаюти на дуло пістолета, що, наче маленьке чорне око хижого звіра, було спрямоване йому прямо в міжбрів'я.

Всього два кроки відділяли його від пілотської кабіни, і досить було подати голос, ледь чутніший за туркотіння двигунів, як пілот з механіком ураз забили б тривогу. Проте Морілья-Акула — мовчав. Відчув, як краплини холодного поту побігли по його спині. Над силу відірвав погляд від дула пістолета, а як тільки в напіввідчинених дверях побачив обличчя того, хто загрожував йому, страх Морільї минув. Він збагнув, що небезпека не загрожуватиме його життю доти, поки він поводитиметься, як боягуз. А це йому дуже легко давалося, оскільки він ніколи не був сміливцем. Мужність, вважав він, це лиха доля нещасливців, не здатних звідати ні солодкої винної втоми, пряного смаку соковитого перцю, ані тепла дівочого тіла. Лаурєнц ледь помітно ворухнув пістолетом, але цього було досить, щоб бортрадист його зрозумів. Він узяв парашута, на якому сидів, і вийшов з каюти. Фред Лауренц нечутно зачинив двері.

— Мертвий? — спитав Морілья, глянувши на скованого коменданта.

Лаурєнц хитнув головою. Він звелів бортрадистові лягти долілиць і закласти руки на спину. Знявши з ніг непритомного коменданта кайдани, він надів їх на руки бортрадиста й ганчіркою заткнув йому рота. Потім позабирав у обох годинники, сірники, гроші, сигарети, кишенькові ножі, прихопив парашута і пішов у багажний відсік.

Вантаж літака складався з кількох туго набитих поштових лантухів, різних дерев'яних ящиків і дешевої цинкової домовини, в якій були останки офіцера з гарнізону Вілья-Сіснероса. З волі сім'ї покійника везли, щоб поховати в іспанській землі. Коло домовини стояли дві обплетені сулії.

Лаурєнц пам'ятав: гаяти не можна ні хвилини. Рано чи пізно пілот або механік неодмінно виявлять зникнення бортрадиста. Він наліг на один з ящиків і відсунув його до дверей. Щоб надійніше забарикадувати доступ до багажного відсіку, спробував підтягти другого — ящик виявився не під силу.

Він надягнув парашута і одчинив люка. Сильний потік повітря мало не збив його з ніг. Літак захитало. Зараз вони сполошаться, подумав, з острахом дивлячись у моторошну безодню. Не стрибка боявся Лаурєнц. Парашут був німецького зразка, добре відомий йому. На ньому він стрибав чотири рази, ще навчаючись у авіашколі. Страшнувато було при перших двох стрибках, при четвертому він навіть відчув своєрідне задоволення. Одначе тепер він вагався. «Без води я тут пропаду», — подумав він і пошукав очима місцину хоч з найменшими ознаками життя. Не видно ніде ні білих бедуїнських наметів, ні рухливого ланцюжка каравану, ні зеленого острівця оазису... Всюди піщана жовтизна, лише де-не-де жалюгідні пустельні рослини.

З кабіни долинали голоси, глухе туркотіння двигунів. Погляд Лауренца ковзнув по багажному відсіку, затримався на двох суліях. Вино? Дві посудини по п'ятдесят літрів! Вони не належали до офіційного вантажу. Морілья дешево купив їх у власника буфету в аеропорту Вілья-Сіснероса.

Лаурєнц не гаяв ні секунди. Він розпоров поштового лантуха, спорожнив його, а обмотати ним одну з тих сулій було вже неважко. Та коли він почав обв'язувати тверду, наповнену рідиною ношу, позаду щось тріснуло. Це Менуда з механіком, що прибіг з кабіни на допомогу, виламали двері. Фред Лаурєнц кинувся до зяючого отвору, але комендант випередив його і в наручниках навалився на нього. Обидва гепнулися на хистку підлогу. Менуда пальцями обхопив шию в'язня, а механік водив револьвером, прицілюючись.

Лаурєнц задихався. Щосили штовхнув кулаками під бік свого ворога, але Менуда не розчепив пальців. Ніби врослі один в одного, вони покотилися до відкритого люка.

— Обережно! — скрикнув механік, та було запізно. Менудині ноги послизнулися на металевій обшивці підлоги, і струмінь повітря підхопив їх.

Широко відкритими очима припав механік до круглої шиби, але не побачив нічого.

— Чорт забирай! — лайнувся Морілья, що саме з'явився в дверях кабіни. Він відразу збагнув ситуацію. Піднявши угору руки в кайданах, сказав: — У того типа ключі! Зачини нарешті люк! Адже протяг.

Механік узявся зачиняти люк, а Морілья подався в пілотську кабіну. Кількома словами розповів пілоту, що трапилося. Той кинув погляд на висотомір і зневажливо скривився.

— Три тисячі двісті. Мокрого місця не зостанеться,— промовив він сухо.

Обидва пасажири однаково не обходили його. І все-таки він перевів машину в штопор і зменшив висоту. Зайшов механік. Три пари очей визорювали крізь лобове скло. Морілья і механік одночасно помітили сніжно-білий купол парашута, що опускався на землю.

— Диявольське насіння! Той тип таки спекався коменданта,— мовив механік і вийняв револьвера. Звівши курок, він схвильовано звернувся до пілота: — Спустися ще. Я розстріляю його.— Він виставив руку з револьвером з кабіни.