Розділ XIII

Вантажники припинили гру. Спершу вони подивилися на малюнок, потім на іноземця. Поволі з їхніх облич зійшла байдужість. Вони заговорили між собою і запитали його про щось, але він не розумів.

— Я німець,— сказав він.— Емігрант без паспорта. Комуніст, розумієте?

Чотири руки потяглися до нього. Чотири розуміючих посмішки.

— Ернст Тельман? — Один з портових робітників закачав рукав сорочки аж до плеча. Вище ліктя на мускулистій руці відкрилося татуювання — радянська зірка.

Товстун за прилавком притишив радіо і зацікавлено спостерігав за ними. Один з портових робітників перекинувся кількома словами зі своїми друзями. Татуйований кивнув головою. Він підвівся і, по-дружньому поплескавши Лауренца по плечу, повів його до виходу.

Йдучи провулками й задвірками порту, татуйований говорив без угаву. Він так розмахував руками, ніби відганяв рій кусливих ос, його не турбувало те, що німець не розумів ні слова. Він базікав, жестикулював, вітався з перехожими, знайомими чи друзями, доки не прийшли до довгого пакгаузу. Перед відчиненими ворітьми він склав долоні рупором і гукнув:

— Гюставе! Агов, Гюставе!

З пакгаузу виринув чоловік. Очевидно, це завідувач складу або писар. Одягнений був у дешевий фланелевий костюм, а його плечі — не ширші ніж у дванадцятирічного хлопчика. Блідість обличчя ще більше підкреслювала чорна оправа окулярів. З нагрудної кишені стирчали два кольорові олівці. Він перекинувся кількома словами з татуйованим і махнув рукою обом, щоб ішли за ним. У своїй убого обставленій комірчині він запропонував їм сісти на перекинутому ящику. «Віа Тангер» було намазюкано на дошках.

— Мене звуть Гюстав Дево,— мовив він. Було помітно, що йому дуже важко дається говорити по-німецькому.— Ми повинні тобі допомогти? Тоді повиймай усе з кишень і поклади ось сюди.— Він показав на другий ящик.

Лауренц вивернув усі кишені. Дево прискіпливо оглянув речі: складаний ніж, пістолет, гребінець, ключі від валіз, сигарети, запальничку і пачку грошей.

— Партійний квиток є? — спитав він спокійно.

— Нема.

— Це добре,— мовив Гюстав.— А то до нас у Марселі прийшов один, що, крім квитка, мав навіть концтабірний номер на руці, а згодом виявився шпиком. Нумо, розказуй, що нам треба знати.

Лауренц розповідав без зайвих слів. Він почав із того, як його судив іспанський військовий трибунал, потім говорив про помилування і катівню в Ель Параїсо. Скупо згадав про муки, яких довелося зазнати під час утечі через пустелю. Натомість він докладно змалював свою зустріч з Маргою Перо, те, як виявив у ній іспанського агента.

— На мене полюють нацисти. Вони знають, що я замишляю. Якщо мені вдасться потрапити до Радянського Союзу, то для нацистів це означатиме мало не програну битву. Але сам я безсилий щось удіяти, розумієш?

Гюстав кивнув головою.

— Тобі не здається, що ти завдав Гіммлеру забагато мороки? Адже є ще десятки тисяч німецьких товаришів, з яких він не зводить ока. Напевне, має особливі причини на те, коли посилає в пустелю ту бабу.

— У них є така причина,— повагавшись, сказав Лауренц.

Гюстав уважно подивився на нього.

— І ти хочеш про неї говорити?