Розділ «Сливове дерево»

— Я знаю, багато людей гине в містах, — продовжила Марія, — але це випадково, чи не так? Союзники скидають бомби на військові об'єкти, але іноді не влучають, еге ж?

Крістін узяла сестру під руку й повела вулицею.

— Так, — погодилася вона, — звичайно, то все — випадкові жертви. І взагалі, це все має скінчитися найближчими місяцями.

— Ти правда так уважаєш?

— Авжеж! — Крістін промовила тихіше, — не можна ж воювати вічно. Хтось-таки має перемогти. Сподіваюсь, не Гітлер.

Марія притулилася ближче.

— І тоді ви з Ісааком будете разом, — прошепотіла вона.

Крістін вимушено усміхнулася сестрі, міркуючи, наскільки щирим був усміх Марії.

У перший день зими натовпи солдатів вермахту в камуфляжі в'їхали до містечка на возах і автомобілях. Їхня поява скидалася на нашестя сарани: миттю було розібрано всі металеві паркани й огорожі навколо будинків, церков і навіть цвинтарів. Вони демонтували флагштоки, ліхтарні стовпи та вивіски з готелів і барів. Усе мало бути переплавленим на кулі та бомби. Перед тим як виїхати з містечка, вони обійшли всі помешкання, забираючи каструлі та горщики, інше металеве знаряддя.

Коротко порадившись із бабусею, що з нечисленного кухонного начиння можна безболісно віддати, вони вирішили пожертвувати побитим соусником. Крістін стояла позад матері біля вхідних дверей і бачила, як потьмяніло її лице, коли дзвіночок із садової хвіртки зник у солдатській долоні.

Іще через кілька днів уся родина, позакладавши руки глибоко до кишень, спостерігала, як знімають і вантажать на воза дзвони з церкви навпроти. Бабуся заплакала, коли солдати почали нокати на худих шкап, які не хотіли тягти цього вантажу. По багатьох викриках і ударах батогом віз голосно рипнув і зрушив з місця. Коні смикали головами, форкали, ковзались на бруківці, та все ж таки пересувалися вгору провулком. Мамця обійняла бабусю, котра сховала лице в долонях. Пізніше батько заспокоїв її, що з собору святого Миколая солдатам нізащо дзвонів не зняти, бо дзвіниця там занадто висока та стрімка й найбільший із трьох дзвонів важить понад чотири тони.

Недільного ранку перед Різдвом, коли родина йшла до церкви, почався тихий снігопад. Карл і Генріх з радісними вигуками кружляли довкола дорослих, підіймали обличчя до неба й виставляли язики, намагаючись упіймати великі, товсті сніжинки. Сестри приєдналися до них, а батьки та бабуся з дідусем тихо раділи, дивлячись, як усі четверо дітей бавляться разом. На білому снігу їхні темні пальта кружляли й розвівалися, немов какао спіраллю розходилося в молоці. Крістін почула власний сміх, і на якусь мить здалося, що вона майже звикла до постійного, глибоко вкоріненого в серці жалю за втраченим.

Та вже наступної хвилини пронизливе гудіння вантажної машини зруйнувало спокійну мить. Із-за рогу з'явилося військове авто і на великій швидкості під'їхало до них. Сестри схопили хлопчаків за коміри пальт і відтягай з дороги, потім і самі стали ближче до батьків. Усі дивились, намагаючись перевести подих, як автівка з різким скрипінням гальм зупинилась і пасажирські дверцята відчинились. Солдат у чорній формі, з гвинтівкою на плечі та скам'янілим виразом обличчя, підбіг до них. Зупинився біля батька і підняв руку в салюті.

— Heil Hitler! — вигукнув він, клацаючи підборами. Потім витяг білого конверта з великим штампом у вигляді чорного орла, котрий розправив крила над свастикою у вінку з дубового листя.

— Heil Hitler, — відповів тато, повільно здіймаючи руку.

— Ласкаво просимо до гітлерівської армії, гере Бельц! — прокричав солдат. — Завтра в Штуттгарті мусите з'явитися в штабі рівно о дев'ятій ранку. Heil Hitler!

Потім, не чекаючи на відповідь, солдат розвернувся й побіг назад до машини.

Автівка здригнулася, заревіла і рушила, пробуксовуючи на вкритій снігом бруківці. Родина Крістін непорушно стояла, опустивши плечі, а лапаті сніжинки забілювали їхні капелюхи та шарфи. Батько порожніми очима дивився на конверт у своїй руці. Аж ось він обійняв маму, яка щільно притислась до нього, очі заплющені, тремтячими пальцями прикрила губи.

— Тату, а можна не їхати? — спитала Марія.

— Доведеться їхати, вибору нема, — відповів батько, запихаючи нерозкритого конверта до кишені й цілуючи маму в чоло.