Розділ «Сливове дерево»

— Цей теж, — сказала Марія, тримаючи в руці напівобгорілу сторінку, — з тамтешньої школи.

— Погляньте! — вигукнув Карл, показуючи на вулицю.

Увесь провулок було устелено паперами, сотні й тисячі більш або менш обгорілих аркушів падали з неба, вкриваючи бруківку, тротуари, садові доріжки біло-сірою масою.

— Скільки від нас до Гайльбронна? — спитала Крістін.

— Близько тридцяти п'яти миль, якщо він іще там, — відповів дідусь.

Глава 9

У середині третьої воєнної зими до антигерманської коаліції приєдналися Сполучені Штати, а радянські війська пішли в переможну контратаку. Містечком почали циркулювати плітки, що Гітлер був настільки впевненим у блискавичній перемозі, що не попіклувався про належний провіант і забезпечення солдат, які тепер заледве переносили сувору російську зиму.

Більше людей гинуло не в бою, а від тифу, дизентерії, недоїдання й обмороження. Одна річ — утрачати близьких на війні, та зовсім інша — через безголів'я вищого командування, котре не дало собі клопоту забезпечити солдат усім необхідним. Нестерпно було думати про те, що весь батьків одяг завжди був на ньому, хоча мамця й наполягала, щоб він узяв із собою теплу спідню білизну, зимову шапку та рукавиці. З армії новин не було, й матуся, з почуття самозбереження, вбачала в цьому гарний знак, мимоволі чекаючи від інших того самого.

Мати забрала «Народне радіо» на кухню, щоб, пораючись, слухати новини зі східного фронту. Вночі його також залишали ввімкненим, аби заглушити голоси дикторів забороненої радіостанції «Atlantiksender»,[32] яку потай слухали в батьківській спальні, діставши з-під ліжка старий багатохвильний радіоприймач. Крістін, разом із мамцею та Марією, сиділа на підлозі, накинувши ковдру на плечі, та слухала передачі на коротких хвилях, зменшивши гучність до шепоту. Після німецької військової музики та офіційної радіотрансляції чоловічий голос чудовою німецькою оголошував, що Гітлер бреше народу, що Третій рейх програє війну і що тисячі німецьких солдат здаються союзникам, а потім ідуть на роботу до Америки, де заробляють непогані гроші. Німецьких моряків-підводників також закликали підніматися на поверхню й здаватися, доки ще є така можливість. Жіноцтво слухало ці новини з розширеними очима та збентежено перезираючись.

За місяць підпільне радіо знайшло спосіб транслювати свої передачі на німецьких частотах, але нацисти швидко це викрили й на початку кожної офіційної передачі оголошували, що ворог намагається використати «Народне радіо» для введення в оману німецького народу. Далі лунали заклики не слухати ворожої брехні, а тільки офіційні передачі рейху.

Із настанням тепла з'явились антиамериканські плакати з чорно-білим зображенням шестирукого гіганта, склепаного з вертолітних частин і металевих конструкцій. Під заголовком: «KULTUR-TERROR»[33] схематично зображено голову монстра: гостроверхий білий каптур над комірцем із видрукованих літер «ККК». Одна рука — в'язень із автоматичною гвинтівкою, інша тримає перевернутий американський прапор. Тулуб зображено у вигляді пташиної клітки, в середині якої танцює чорна пара, під кліткою — пояс із написом «Jitterbug».[34] Замість таза — басовий барабан. Між ніг звисає юдейський прапор, схожий на авіаційні бомби, що летять на мальовниче німецьке село. Крістін цікавило, чи й американці на своїх плакатах зображають німців чудовиськами.

Одного теплого квітневого ранку Крістін узяла кошик і пішла до курятника. Минулого тижня в золотистій соломі вона знаходила по три коричневих яйця щодня, та з настанням теплої погоди сподівалася на шість і більше. Дівчина хотіла приємно здивувати родину, зваривши кожному по яйцю на сніданок. То було б рідкісне задоволення, неможливе взимку. Та, вийшовши з дому, жахнулася, земля під ногами тремтіла й якийсь страшний гуркіт — приглушені стогони, металевий скрегіт, механічне гудіння — долинали з центру містечка. Миттєво забувши про збирання яєць, Крістін повернулася до будинку, залишила там кошик і вибігла на вулицю.

Із наближенням до ринкової площі віддалене ревіння ближчало, й Крістін у загальній какофонії звуків уже могла розрізнити ритмічне гупання чобіт і молотів. З цього боку до центрального майдану вело дві вулиці, між якими стояв готичний собор святого Миколая. Своїми величними арками, гострими шпилями та світлою черепицею він домінував над площею. Крістін підійшла до собору з тильного боку й, обійшовши його величне громаддя вузьким хідником, наблизилася до центрального входу. Тепер їй залишалося здолати п'ятдесят чотири сходинки, що гранітним каскадом спускалися до майданної бруківки.

На горішньому майданчику їй довелося затулити вуха руками, щоб не оглухнути від шуму. Внизу, під хмарами диму та кіптяви рухалась колона танків, броньованих вантажівок, мотоциклів, марширували солдати з гвинтівками та багнетами, запряжені кіньми вози тягли протиповітряні кулемети. Велетенський червоно-білий прапор зі чорною свастикою посередині закривав центральну частину триповерхової ратуші, такі самі прапори меншого розміру майоріли на гостроверхих дахах двох бічних будинків. Ревіли мотори, стукотіли нерівною бруківкою колеса, клацання копит резонувало з гупанням солдатських чобіт. Танки дрижали й гуркотіли, їх гігантські гусениці, скрегочучи, підминали під себе старовинне каміння, наче хотіли протерти його до дірок.

Крістін хотіла подивитись іще, та, не в змозі витримати такого гучного шуму, поспішила увійти до церкви. Зачинивши за собою вхідні двері, що висотою й товщиною нагадували стовбури старих дерев, вона опинилась у відносній тиші. Неймовірний вуличний гуркіт перетворився тепер на віддалене мурмотіння. Високе кам'яне склепіння бань, підтримуваних тонкими сірими колонами, кожна заввишки з цілий будинок, дихало спокійною величчю. Запах ладану та вогкого каміння робили собор схожим на величезну затишну печеру. Дух старовини і свободи нагадав дівчині, як у дитинстві вони з Каті ховалися тут від літньої спеки. Тоді вони блукали собором, оглядаючи високі стіни й обшукуючи бічні нефи, фантазували про життя давно померлих людей, які перетворили камінь на прекрасних ангелів і святих, а залізо — на голі черепи та скручених зміїв. За вівтарем крізь отвір у кам'яній підлозі було видно акуратну купу решток людських кістяків, перенесених сюди зі цвинтаря, на місці якого було збудовано собор. Але зараз Крістін одразу повернула праворуч до дзвіниці, пройшла крізь низенькі двері й стрімкими дерев'яними сходами піднялася вгору. На півдорозі спіральні сходи звузились, обкручуючись навколо приводу дзвонів. Тримаючись ближче до стіни, дівчина якомога швидше переставляла ноги, сподіваючись дістатися верху до того, як почнеться передзвін. Подолавши останню сходинку, вона штовхнула невеличкі двері й вийшла на восьмикутний огороджений майданчик під самими дзвонами. То була найвища точка містечка. Вона не здиралася сюди вже багато років, але колись полюбляла посидіти тут спекотного літнього дня, відчуваючи прохолодний вітерець, відсутній на вузьких, покручених вуличках містечка.

Звідси відкривався чудовий краєвид: починаючи зі шпиля ратуші та крутих дахів п'ятиповерхових будівель навколо ринкового майдану, через різномасті покрівлі околиць, аж до зеленувато-синіх пагорбів, що хвилями бігли до горизонту. Дим і кіптява клубочились далеко внизу, не сягаючи й середини дзвіниці, тож Крістін могла все добре роздивитися на милі довкола. Із західного пагорба ліс зеленою хвилею перебігав через долину й накочувався на околицю містечка. Проріджений людською рукою, він був не настільки густим, аби приховати від ока дівчини солдат, які у затінку дерев збирали літальні апарати. Пропелери, крила та інші їх частини рівними рядами лежали прямо на землі. Вже зібрані аероплани ховали під маскувальним тентом зелено-коричневого кольору.

До південної околиці в'їжджала довга шерега танків і військових автомобілів. Супроводжувана жовто-чорними хмарами диму, вона видавалася страшним казковим змієм, що от-от зжере містечко. Хвіст чудовиська ховався десь між віддалених пагорбів, а голова вже досягла Халлерського мосту. Їй було видно старе летовище в центрі долини та вервечку темних літаків, що контрастували зі скошеною травою. Люди, завбільшки з комах, вивантажували з «іграшкових» вантажівок щось, схоже на дерев'яні літери «X», й обгороджували ними летовище. Це скидалося на танок чорних хрестів, укопаних у траву.

Біля підніжжя дзвіниці гурт солдат, озброєних пилами та молотками, будував дерев'яний поміст прямо на сходах ратуші. Ще кількоро встановлювали перед сценою металеві флагштоки зі свастикою, орлами і гербом Третього рейху. Обабіч помосту рівними штабелями лежали дошки. Деякі ділянки площі та прилеглі до неї вулиці було перегороджено канатами та металевими загорожами. Крістін іще кілька хвилин роздивлялась довкола, та потім швиденько збігла сходами вниз і поспішила додому, леліючи в серці надію на те, щоб війна пожаліла їхнє тихе містечко.

Вона бігла вулицями, шокована буденним виглядом односельців, які поводилися так, ніби поруч не було ніяких танків і солдат. Невже вони не розуміють, що далі будуть кулі та бомби? Тільки зараз Крістін усвідомила, що чекала на загальну паніку, коли люди бігатимуть містечком, зачинятимуть вікна і двері, збиратимуть речі, пакуватимуть валізи, вантажитимуть вози й тікатимуть наосліп.

А потім вона згадала про Гайльбронн і перестала бігти. Шалено калатало серце, і кожен вдих вогнем обпікав легені. Ніхто не тікає, бо тікати нікуди. Всі довколишні містечка та села зруйновано. Гайльбронн — найближче містечко. Наступного дня, після того, як з неба падав паперовий дощ, по радіо оголосили, що в Гайльбронні п'ятдесят тисяч людей зазнали поранення й сім тисяч загинуло в результаті повітряного нальоту. Дівчина обійняла себе руками й на тремтячих ногах обійшла купку перехожих.