Розділ «Сливове дерево»

Крістін точно знала, що матуся з усієї сили намагається не заплакати, та її підборіддя несамовито тремтіло і сльози самі лилися з очей. Карл і Генріх учепились у мамчине пальто.

— Не плач, — сказав тато, — все буде добре.

Він дав ляща обом синам, усміхнувся до бабусі з дідусем, а потім по черзі торкнувся щік Крістін і Марії.

— Ходімо, пора вже до церкви.

Тато обійняв маму й повів її через вулицю. Марія взяла братів за руки й пішла за батьками до кам'яних сходів біля входу на церковне подвір'я, а потім і до самої будівлі. Крістін теж рушила, та зупинилася перед високими дубовими дверима.

— Заходь, Крістін, — сказав дідусь, обіймаючи їх із бабусею за плечі.

Генріх притримував двері, й уся родина ввійшла до церкви, торкаючись одне одного, ніби хтось намагався їх роз'єднати.

На противагу холодному, сірому дню, всередині було тепло та світло від сотень палаючих свічок, заспокійливо пахло старим деревом і воском, що танув. На відміну від кам'яного готичного собору святого Миколая, ця дерев'яна церква була досить скромно декорована. Приміщення чимось нагадувало хлів заможного селянина. На побіленій стелі виділялися товсті дерев'яні балки, стіни поштукатурено в солом'яний колір, світла дощана підлога була чистою і невибагливою. З боку дерев'яні східці вели на хори, що нависали над нефом і також були всуціль дерев'яними.

Цій невеличкій церкві було вже понад п'ятсот років. Крістін спробувала уявити перших вірян, на чиєму місці вона тепер сидить і молиться за спокій і мир, і за щасливе повернення дорогих серцю людей. Вона погладила теплу, відполіровану сотнями тіл дерев'яну лавку, бажаючи відчути дух когось, хто жив у минулому сторіччі, щоб він навчив її вистояти в цьому буремному світі, за будь-яку ціну дочекатися щасливого життя. Окрім війн, чуми та похорон, ця церква бачила сотні весіль, хрестин, різдвяних і великодніх служб. Багато разів ці стіни та балки було прикрашено квітами та вінками з соснових гілок, стрічками та Гронами ягід. Дівчина заплющила очі й спробувала набратися сили від товстих дерев'яних стін, високих вікон, важких лав і святого вівтаря.

Аж ось зазвучав старовинний орган, і злагоджений хоровий спів заповнив увесь довколишній простір благодаттю церковного гімну. Цей гімн співали ще до народження Крістін і до початку війни, його будуть співати й коли ця жахлива війна скінчиться. Чи доживе тато до того дня? Чи доживуть усі вони? Волосинки на руках стали дибки, і серце завмерло в грудях від раптового жаху та жалю до самої себе, до родини, до всієї країни. Вона подумала про сотні людей, котрі колись давно сиділи тут, співали ці гімни, раділи життю, страждали, кохали — і тепер спокійно лежать на місцевому цвинтарі.

Щодня тисячі солдат гинуть на фронті, тисячі цивільних помирають від бомб, чому їхня родина має вистояти? Чи виживе тато, один на мільйон загиблих? Усі вони — просто цифри для тих, хто розв'язав війну. Піснеспів досяг крещендо — і гарячі сльози полилися з очей Крістін. Вона більше не могла стримуватись. Її світ розпадається на частки, і з цим нічого не можна вдіяти.

Глава 8

На початку 1941-го, воєнні дії ще не сягнули містечка Крістін, але їх поступове наближення відчувалось, як близькість грози.

Протягом січня найближчі містечка — Вюрцбург, Карлсруе та Пфорцхайм — пережили бомбардування. Люди на вулиці тепер сторожко переглядалися, й одне запитання світилось у їхніх очах: «Невже ми наступні?» Усі боялися, що от сьогодні вночі все й почнеться.

Із третього поверху, крізь вікно на сходовому майданчику біля своєї спальні, Крістін було добре видно обриси палаючих сіл і містечок, що червоними пульсуючими грибами виростали на темному тлі горизонту. Коли вітер віяв у її бік, дівчина чула, як бомби з гучним гуркотом падають на землю, ніби якийсь сердитий бог стукає величезним кулаком.

На початку лютого на стінах і побілених фасадах з'явилися нові плакати. Вони попереджали перехожих, що всіх, хто слухатиме ворожі радіостанції, читатиме ворожі газети чи віритиме ворожій пропаганді, буде повішено. У звичних продуктових чергах, де Крістін простоювала годинами, іноді тільки для того, щоб побачити спорожнілі полиці, люди тепер оглядалися, перш ніж пошепки заговорити до сусіда.

Вона була шокована, коли вперше почула нову примовку: «Господи, забери в мене вуха і не дай потрапити до Дахау!».

Перший лист від батька прийшов у середині березня, й мамця тремтячим голосом прочитала його всій родині.

Мої любі, Розо й родино!

Слова безсилі переповісти, як дуже я скучив за вами всіма. Молюся за вас. Хочу, щоби ви знали, що я — при доброму здоров'ї. Тренувань у нас багато, але й годують дуже добре. Все одно бутерброди з печінкою та смальцем, приготовані вами мені в дорогу, смакували краще. Я вже закінчив тренування і тепер чекаю відправлення на східний фронт прокладати лінії зв'язку для наступу Шостої армії. Працюватиму в інженерному корпусі на залізниці, котрий адаптуватиме колії для наших потягів підкріплення. А ще я підписався на обов’язкову пенсійну програму, що, як нам сказали, забезпечить мій і ваш добробут після успішного завершення війни. Попіклуйтеся одне про одного. Я писатиму, коли тільки зможу. Люблю і мрію побачити вас усіх дуже скоро.