Розділ «Сливове дерево»

— Якщо вони дізнаються, що ти носиш дитину від єврея, нас усіх кинуть за ґрати: мене, тебе і нашу дитину.

— О, я знаю, знаю, знаю. Просто тримай мене.

Вона зціпила зуби, намагаючись утамувати прискорене серцебиття. Ісаакове дихання уповільнилось, і тіло невдовзі розслабилось. Потім раптова думка осяяла Крістін. Вона уявила малюка у себе на грудях, там, де зараз лежить голова Ісаака. Його дитина, новонароджений син або дочка смоктатиме цицьку, потребуватиме комфорту й уваги. Чи це можливо? Чи дозволять їм коли-небудь стати родиною, жити, як усі, щасливим подружжям, мати власний дім і дітей, зрештою, мати всі громадянські свободи? Сльози бризнули з очей. Вона обвила руками Ісаакову спину, пальцями жмакаючи сорочку, бажаючи назавжди залишитися в його обіймах, бо звідкілясь прийшло відчуття того, що десь і колись його від неї заберуть. Як узагалі до цього дійшло? Як вона опинилась у світі, де можна потрапити до в'язниці за те, що когось кохаєш, де невинне немовля — нове життя, створене двома людьми, котрі хочуть працювати й віддавати себе на користь іншого — може бути відібране чи навіть гірше тільки тому, що хтось із його батьків є юдеєм? Це якийсь нічний жах. Не можу цього терпіти ні хвилини більше. Зараз я прокинусь, і нічого цього не буде.

Крістін ущипнула себе за руку, та нічого не змінилося. Вона так і лежала на брудній долівці овочевого підвалу, обіймаючи кохання всього свого життя, й обоє вони були злочинцями. Вона задивилася на бурштинове полум'я свічки, що кидало відблиски на високу стелю, і зненацька відчула пронизливий холод, який висів у повітрі й через пальто крижаними хвилями торкався шкіри, пробирав аж до кісток, уже підбираючись і до серця, котре раптом наповнилося смутком і печаллю. «Що з нами буде?» — подумала вона, витираючи мокре від сліз волосся.

Ця зима стала найсуворішою за кілька останніх років, із частими хурделицями та буревіями, що перекочували сніг тротуарами, намітаючи великі замети на вулицях. По декілька днів не могли кінні очисні екіпажі прибрати сніг з усіх, доволі вузьких, вулиць і кривих провулків, а коли все ж таки закінчували своє нелегке завдання, новий снігопад зводив їх працю нанівець.

Мати Крістін позачиняла всі віконниці в будинку, замостила газетами всі щілини, а потім ще позавішувала вікна зсередини скатертинами та простирадлами. Однак сухий дрібний сніг усе одно потрапляв до житла, утворюючи за ніч на підлозі невеличкі замети, схожі на мініатюрні піщані дюни. Із заходом сонця мати переставала кидати вугілля до печі й роздавала кожному по вовняній ковдрі, щоб замотатись у них під час вечері. Коли вугілля прогорало до решти, вони лягали до ліжок, надягнувши шапки, рукавиці, шкарпетки та інший теплий одяг.

Коли 1938-й перейшов у 1939-й, Крістін почала проклинати погоду. Снігу намітало стільки, що вони з Ісааком часто не могли потрапити до свого сховку. Стоячи біля овочевого погреба, обоє трусились від холоду, й Ісаак вмовляв її швидше повернутися додому. На додачу до всіх нещасть, він вирішив скоротити побачення до разу на місяць, бо, попри те, що вони ретельно замітали свої сліди, ставало дедалі небезпечніше ходити до цієї місцини, хтось підозріливий дуже швидко зміг би їх викрити.

І коли сніг уже почав танути, Ісаак наполіг на дотриманні того самого графіку, оскільки таємна поліція регулярно влаштовувала нічні рейди з перевірки документів. Люди боялися стуку в двері й могли запанікувати, побачивши когось на вулиці після настання темряви. А що коли хтось їх упізнав?

За два дні до початку календарної весни по радіо оголосили, що Гітлер відправив військо до Богемії та Моравії, а через вісім годин після цього і сам прибув до Праги. Зацвітали тюльпани та крокуси, коли всі затримані раніше комуністи, соціалісти, лейбористські лідери та решта ворогів рейху потрапили до новоствореного виправного табору в Південній Німеччині, поблизу містечка Дахау. У травні було оголошено, що всі діти до трьох років, які мають спадкові захворювання, підлягають примусовій державній реєстрації.

Крістін ніби в напівсні проживала тижні, рахуючи години до наступного побачення з Ісааком. До млина чи крамниці вона ходила, опустивши очі, впевнена, що хтось допитливий легко прочитає у них її секрет. Якось, коли вона купувала на відкритому фермерському ринку сир, військова вантажівка промчала вулицею, дівчина заледве зуміла стримати тремтіння рук, коли відраховувала гроші.

Мамці хтось сказав, що Каті офіційно зустрічається зі Стефаном. На загальний подив, мати Каті зраділа такому ходу речей і через мамцю передала Крістін, що її дочка занадто зайнята для дружніх відвідин. Чесно кажучи, Крістін відчула полегшення. Вона б не змогла без сліз вислуховувати запаморочливі, повні хихотіння оповіді Каті. Коли на вулиці вона бачила Стефана під руку з Каті, дівчина розверталась і йшла в інший бік або ховалась у найближчій підворітні.

З усіма цими переживаннями Крістін була рада мати Марію за сестру, котра завжди була поруч і все розуміла без слів. Коли вони разом скопували та скородили грядки, вибивали пухові перини чи виставляли сушитись ковбаси в розчахнутих навстіж вікнах, Крістін могла почуватися в безпеці, бо Марія не дивувалась і нічого не питала, якщо раптом сестра сумнішала чи очі її наповнювалися слізьми. Крістін навмисно уникала розмов про Ісаака, оскільки боялася випадково не втримати своєї таємниці. Дякувати Богу, Марія ніколи не порушувала цієї теми.

Але сестра, як ніхто, знала натуру Крістін. Не раз вона стискала під столом її руку, спостерігши, що недалеко й до сліз, коли інші родичі розмовляли та сміялися за вечерею. Дівчині було достатньо усвідомлювати, що хтось розуміє її сум і всеохоплююче кохання до Ісаака. Щоб не почуватися винною перед Марією за те, що не розказала їй усієї правди, Крістін пообіцяла собі, що коли-небудь обов'язково зізнається, і сподівалась, що це станеться зовсім скоро.

У перший тиждень жаркого літа фюрер почав нахвалятися повернути Німеччині Данциг, попри готовність Франції та Британії захищати Польщу. Тоді ж Польща й Радянський Союз почали збирати військо поблизу німецького кордону, і Крістін чула, як у м'ясній та хлібній лавках люди пошепки говорили, що не оминути війни. Усі, кого вона знала, попри невтішні новини, сподівались на те, що вдасться зберегти мир. Із загостренням конфлікту почали курсувати плітки про введення харчових пайків. Крістін намагалася не згадувати дідусеві оповіді про жінок і дітей, померлих від голоду в Першу світову війну.

Першого вересня Гітлер оголосив, що польські військові обстріляли німецьку територію, і, захищаючись, Німеччина відкрила вогонь у відповідь. Почалися перші бомбардування. Того ж дня для євреїв оголосили початок комендантської години після восьмої вечора.

Крістін відчула, як навколо її шиї затягають невидимий зашморг.

Декілька наступних ночей вона без сну крутилась у ліжку аж до світання, боячись, що Ісаак може покласти край їхнім побаченням через уведення комендантської години, та намагаючись не думати про війну. Але уява постійно малювала їй картини обстрілів і бомбардування, хоча дівчина не хотіла вірити у те, що таке може статись у їхньому, нікому не потрібному містечку. Але найгіршою була невідомість. Вони з Ісааком бачилися за два дні до того, як Британія і Франція оголосили Німеччині війну, й тепер Крістін доведеться чекати цілих три тижні й чотири дні, перш ніж вона дізнається, що вирішив коханий з приводу комендантської години.

Протягом трьох тижнів, які передували наступному побаченню, по радіо оголосили, що Королівські повітряні сили бомбардували німецькі міста Куксгафен і Вільгельмсгафен, а також, що німецькі війська рушили до Варшави. В газетах писали про перші жертви війни: з'явилися списки загиблих за вітчизну, а поряд було надруковано новий декрет, яким вводилося смертне покарання для ворогів народу.

Коли вони з Ісааком, нарешті, зустрілись, Крістін спробувала переказати йому всі новини, бо радіоприймач у Бауерманів вилучили есесівці. Тепер їм не тільки заборонялося мати радіо, але й у газеті опублікували перелік товарів, заборонених до продажу євреям: банне мило, тютюн, рибу, торти і квіти.

— Їх було восьмеро, — розповідав Ісаак, — і заглядали вони скрізь. Батьку наказували, як офіціанту, мені надавали по вухах, а потім позабирали все, що самі схотіли: свічки, мило, м'ясо, вершкове масло, хліб, книжки, валізи, материні коштовності та хутра, сестриних ляльок. Наступного дня повернулися з вантажівкою й забрали наші картини, найкращі меблі, порцеляну, срібло, навіть наш восьмисвічник. Нам самим довелося все це виносити й вантажити, а потім батька змусили підписати папір, що він усе це добровільно пожертвував німецькому Червоному Хресту.