Розділ «Сливове дерево»

Нарешті Крістін була вільна, тож у тьмяному місячному сяйві, скрадаючись і оглядаючись на темні вікна свого будинку, поспішила з двору, ще не до кінця повіривши в те, що зуміла втекти непоміченою. Її гаряче дихання в холодному повітрі миттєво перетворювалося на хмарки сизого туману, котрий не одразу танув, а ще якийсь час, ніби привид, висів позаду неї. Оминаючи освітлені ліхтарями місця, дівчина добігла до кінця провулку, завернула за ріг і тільки там, уже недосяжна для можливих спостерігачів, трохи стишила ходу. У напівдерев'яних довколишніх будинках іще подекуди світилися вікна, крізь які вона помічала згорблені силуети людей, що, зібравшись навколо радіоприймачів, курили, пили, жестикулювали, немов рухомі зображення казкових персонажів, намальовані на стінах віталень. Вона поспішала від однієї високої, гостроверхої будівлі до іншої, тримаючись у тіні парканів і гранітних балюстрад.

Наступні шість кварталів її кроки відлунювали брукованим тротуаром проспекту. Раптом Крістін відчула чиюсь присутність у себе за спиною. Вона пішла повільніше, набираючи повні легені повітря, щоб, у разі необхідності, зірватися з місця. Нявкнула кішка — дівчина полегшено зітхнула, озираючись через плече. Мармеладового кольору кіт, із вертикально піднятим хвостом і вигнутою спиною, на виструнчених лапах крокував уздовж тротуару. Крістін махнула в його бік рукою. Кіт миттєво перебіг вулицю і зник у підворітті.

У кінці останнього кварталу вона перейшла на інший бік площі, пройшла вузеньким провулком позад ринкової кав'ярні й увійшла в темну алею. Поодинокі калюжі, залишені вечірнім дощем, тьмяно поблискували в заглибинах доріжки невеличкими озерцями розлитої нафти. Ісаак сидів на східцях запасного виходу з кав'ярні, місяць купався в калюжі біля його ніг. Побачивши Крістін, хлопець підвівся.

— З тобою все гаразд? — стурбовано запитав хлопець.

Вона впала в його обійми.

— Тепер так, — відповіла, важко дихаючи.

Уся напруженість попередніх годин випарувалась, коли він поцілував її у щоку, потім — у чоло, а потім — і в губи. Коли Ісаак відпустив її, Крістін зрозуміла, що не бачить його обличчя, дорогі її серцю риси ховались у сутінках. Позад нього блакитнувате місячне сяйво освітлювало шматок найближчої стіни. Вона потягла хлопця туди.

— Що ти робиш? — вигукнув він, опираючись.

— Вийди на світло. Я хочу бачити твоє лице.

— Ні, нас можуть побачити.

— О боже, вибач, я про це не подумала, — відповіла вона, тулячись до нього.

— Тебе хтось бачив?

— Ні, на вулицях ані душі.

— І ти нікому не казала?

— Авжеж ні. Ти що, не довіряєш мені?

— Я не тому питаю, — відповів Ісаак, знов обіймаючи її.— Одразу як твоя мати пішла, приїхали з гестапо. Вони зажадали рештки батькових документів, аби пересвідчитись у тому, що під нашим дахом залишились тільки євреї, що жоден німець на нас не працює. Вони забрали все: листи, квитанції, адреси…

— Але це не триватиме довго. Люди не дозволять. Зовсім скоро все буде, як і раніше.

— Ні, Крістін, уже нічого не буде як раніше. Тато намагається вмовити маму емігрувати до Америки. Мій дядько вже там, а бабуся з дідусем, двоюрідні сестри й брати повернулися до Польщі. Але вона не поїде. Її батьки та сестри — досі в Берліні, а брат — у Гамбурзі. Вона гадає, що, оскільки ми — наполовину християни і німці, то нас не зачеплять.

— Слухай, вона ж має слушність. Гітлер не чіпатиме громадян Німеччини.

— Але тобі небезпечно бачитися зі мною! — занадто голосно відповів він. Потім схаменувся і продовжив, уже тихіше: