Розділ «Сливове дерево»

Крістін дивилася на нього, ненавидячи кожною клітинкою.

— Джек? — запитала вона офіцера, котрий почувши це ім'я вдруге, похнюпився і щось сказав Стефану.

— Він гадає, що ти можеш зашкодити одному з його солдатів, — сказав Стефан. — Американцям суворо заборонено підтримувати дружбу чи близькі стосунки з дорослим німецьким населенням. Також його цікавить, чи ти знаєш про те, що в американському секторі всі німці віком від чотирнадцяти до шістдесяти п'яти років мусять бути залученими до примусової праці під загрозою ув'язнення чи припинення видачі продуктових карток.

Крістін кивнула, прикидаючись переконаною цим аргументом. Немає сенсу продовжувати, тим паче коли тут Стефан. Офіцер підійшов до стіни за своїм столом і дістав з полиці з півдюжини якихось консервів. Поклавши банки до торби, простяг їх Крістін. Вона підвелась, узяла торбу й палаючими очима глянула на Стефана.

— Не знаю як, але я змушу тебе за це заплатити, — сказала вона.

Стефан зробив рух, ніби зібрався обійняти її, та Крістін відіпхнула його руку і плюнула в усміхнене лице. Офіцер поспішив стати між ними й показав дівчині на двері. Неголений солдат ухопив її за руку та вивів на двір.

Крістін ішла за солдатом, притискаючи торбу з консервами до грудей, розмірковуючи над тим, як далі бути. Краєчком ока слідкувала за американцем, намагаючись угадати, чи захоче він допомогти. Його лице мало байдужий вираз, а брови було рішуче насуплено.

— Help![93] — звернулася до нього Крістін.

Солдат не відреагував, ідучи далі. Вона зупинилась і спробувала висмикнути руку.

— Допоможіть! — уже з притиском повторила Крістін.

Але солдат міцніше взяв її руку та потяг до воріт.

Крокуючи вздовж огорожі, дівчина помітила біля шлагбаума два джипи. В одному було троє американців, у другому — двоє. Вона спробувала роздивитися їхні обличчя, та це було майже неможливо, бо солдати мали на головах шоломи й дивилися не в її бік. Чоловіки розмовляли з вартовим. Але коли авта заїхали на територію авіаційної бази, у другому Крістін помітила знайому широку усмішку та біляве волосся, що вибивалося з-під шолома.

— Джеку! — вигукнула вона, вириваючись від свого провідника, щоб підбігти до джипа. Та солдат швидко впіймав її за плече та кинув на землю. Впавши грудьми на консерви, дівчина задихнулася від болю. Не встигла вона отямитись і відновити дихання, як джипи проїхали повз. Неголений солдат поставив її на ноги та потяг до виходу. Консервні банки, що викотилися з торби, мов розсипані дитячі іграшки, лежали на пожовклій траві. Крістін пересмикнула плечима в намаганні вивільнитись, але чоловічі пальці залізними гаками вп'ялися в плече.

— Крістін! — погукали ззаду.

Дівчина вигнула шию й побачила, що Джек, із рішучим виразом обличчя, поспішає до неї, тримаючи в руці автомат. Неголений солдат зупинився, чекаючи на Джека. Його лице відображало суміш роздратування та нерішучості. Наблизившись, Джек сказав щось неголеному солдатові. Кілька хвилин вони сперечалися. Потім Джек зробив великі очі й дістав із кишені кілька пожмаканих зелених папірців, схожих на гроші, та віддав два з них неголеному солдатові. Той обернувся на будівлю, з якої вони недавно вийшли, а потім узяв купюри та заховав собі до кишені. Насуплений, він потяг Крістін до воріт.

Джек узяв її за другу руку, й утрьох вони рушили до контрольно-пропускного пункту. Наблизившись до вартівні, Джек зупинився та нервово огледівся навсібіч. Неголений солдат рушив далі. Джек сказав щось незрозуміле, а потім, упевнившись, що ніхто не бачить, спитав у Крістін те саме, що й на залізничній станції, коли вони вперше зустрілися:

— Чи можу допомогти?

Глава 35

Зі страшним скреготом потяг, переповнений жінками, дітьми, пораненими солдатами та літніми людьми, загальмував на під'їзді до станції, і видав свист, схожий на передсмертний стогін дикого звіра. Крістін прокинулась і вирівняла спину. Шия заніміла, серце важко гупало у грудях. Укотре довелося нагадати собі, що іде вона не в товарному вагоні, а у звичайному, пасажирському, з вікнами та м'якими сидіннями.

Люди здивовано поглядали крізь скло, цікавлячись причиною цієї зупинки посеред поля. Звичайно, їм не було видно ніяких перешкод, але щоразу, коли потяг зупинявся в незапланованому місці, пасажири прилипали до вікон. На кожній такій зупинці вагонами ширилися чутки, що пояснювали можливу причину затримки. Спочатку був танк, що заглух якраз на колії, потім — у біженців на насипу зламався віз. Іншого разу руху перешкоджав ремонт рейок, а потім скінчилось вугілля. Ніхто не знав, наскільки ті чутки були правдивими. Найдовше потяг стояв, коли двоє озброєних американців ходили вагонами, вдивляючись у пасажирів, ніби шукали когось. На щастя, потяг, хоч і повільно, просувався вперед, однак людей дратувало, що подорож виявилася такою тривалою.