Розділ «Сливове дерево»

— Що ви маєте на увазі?

— Я гадав, він вийде сьогодні,— пояснив гер Вайлер. — Він що, захворів?

— Hi, — відповіла Крістін, — уранці я бачила, як він пішов на роботу.

Гер Вайлер похитав головою.

— Тут його не було.

Крістін зблідла. Десятки страшних картин пронеслися перед внутрішнім зором. Стефан перестрів батька у темному провулку. Тато лежить мертвий і скривавлений.

Пакунок із бутербродами випав із рук, а дівчина навіть не помітила. Вона побігла брукованими вулицями, викрикуючи батькове ім'я. Всі навколо, здавалося, рухались, як у сповільненому кіно, а сама вона сполоханим птахом летіла вперед. Вона зупиняла всіх знайомих, хапаючи за рукава, запитувала, чи не бачили вони батька. Одні заперечно хитали головами, відступаючи від неї подалі, як від заразної, інші казали «ні» та мали нажахані очі, ніби війна ще тривала, а Крістін була членом гестапо й могла заарештувати за хибну відповідь. І тільки дружина чоботаря поцікавилась, у чому справа.

Побачивши американський джип, що повз у її напрямку, дівчина стала серед дороги та звела догори руки, щоб його зупинити. Американці були її останньою надією. Вони, напевно, раді будуть дізнатися про есесівця, котрий переховується в містечку. Але джип оминув її та поїхав далі. За кілька секунд, що в неї були, Крістін устигла роздивитися обличчя пасажирів. Джека серед них не було. Другий джип зі скреготом гальм і вищанням шин зупинився.

— Джек? — запитала вона в чотирьох американців, сподіваючись, що вони знають, про кого йдеться.

Водій заперечно похитав головою, а пасажир на передньому сидінні сказав щось, чого Крістін не зрозуміла, і зробив знак шоферові їхати. На задньому сидінні американці всміхалися й уважно розглядали дівчину. Один витяг із нагрудної кишені шоколадку, вистромив у віконце руку та засвистів, немов підкликаючи собаку. Крістін заперечно похитала головою. Американець голосно зареготав, а водій повернув ключ запалювання. Вона швиденько оббігла машину спереду й поклала обидві руки на капот, подумки добираючи правильні слова, сподіваючись, що хтось із них розуміє німецьку.

— Мій батько, — вимовила вона повільно, намагаючись дихати глибше. — Його забрали СС.

Солдат, який сидів на передньому сидінні, показав їй звільнити дорогу.

— Допоможіть! — попросила Крістін.

Водій завів двигун і вимогливо подивився на неї. Важко дихаючи, Крістін благально дивилася їм у вічі. Приклала руки до серця і гарячково намагалася згадати англійські слова.

— Батько, — нарешті, знайшлося потрібне слово, що з її німецьким акцентом прозвучало як «бадьо», — допоможіть, що в її устах перетворилося на «добоможид».

Американець на передньому сидінні навів на неї рушницю й подивився довгим небезпечним поглядом. Крістін безсило опустила руки та плачучи, відійшла з дороги. Американці поїхали. Раптом вона усвідомила, що навіть якби її й вислухали, навряд чи потурбувалися через зниклого німця, котрий і досі був ворогом. А потім вона згадала про стару авіаційну базу за містечком, де було повно американців. Може, там удасться знайти Джека чи когось, хто знає німецьку й захоче допомогти. Трохи постоявши серед вулиці, дівчина пригадала найкоротший шлях і нетвердою ходою рушила на схід.

За п'ять кварталів Крістін була вже на краю Гессенталя, в тій його частині, що найбільше постраждала від повітряних нальотів. Від будинків тут залишилися самі руїни, з яких кістяками стирчали напіврозплавлені металеві конструкції, походження котрих уже не можна було з'ясувати. Запорошені цегляним пилом вулиці скидалися на червоні ріки, що вилися поміж високих берегів обгорілого дерева, битої цегли, металевих уламків. Подекуди на залишках стін виднілися написи крейдою: «Грето і Хельмуте, ми живемо в тітоньки Хельги», «Любу донечку Аннеліс Нілле, 4 роки, було вбито 13 січня 1945», «Зникли безвісти: Інгріт (32 роки), Рита (12 років) і Йоган (76 років) Герцмани».

Крістін затулила носа краєчком светра, бо їй здалося, що вона й досі відчуває запах диму, попелу, горілої плоті людей, яких вона зустрічала на вулицях, у церкві, в овочевій крамниці. За роки війни від бомбардувань у містечку загинуло близько чотирьохсот людей, включно з маленькими дітьми та немовлятами. Вона пробігла повз нерівні купи розтрощеного каміння та битого скла, що лишилися на місці церкви. На старому цвинтарі вирвані вибуховою хвилею надгробки стирчали із землі, мов крила підбитих птахів, або, розколені, валялися, всіма забуті. Воронки від бомб на узбіччі чорніли, мов свіжовикопані могили.

Нарешті, вона вибралася за межі містечка й могла вже бачити авіаційну базу, що розташувалася в кінці долини. Крістін поспішила туди.

Наблизившись до контрольного пункту, дівчина почала молитися, щоб охоронець бодай трохи розумів німецьку і пропустив її. Ззаду почулося потужне ревіння. То рухалася колона вантажівок і танків, що піднімали за собою темну хмару пилюки та вихлопів. Крістін відступила на узбіччя та звела руку в благальному жесті, сподіваючись, що котрийсь офіцер пожаліє її чи бодай подумає, що вона — одна з тих, хто згоден на секс в обмін на шоколадку чи жуйку. Необхідно потрапити всередину, байдуже, в який спосіб.