Розділ «Сливове дерево»

— Я розшукую свого батька, — сказала Крістін майже спокійним голосом, сподіваючись, що тут розуміють німецьку. — Він потрапив сюди помилково.

Полковник Хенслі поглянув на неї, та швидко знов повернувся до документа, що тримав у руці.

Солдат, який її обшукував, сказав щось полковнику, потім опустив її руки та підштовхнув до столу.

— English? — поцікавився полковник, дивлячись їй у вічі.

Крістін заперечно похитала головою, втрачаючи всяку надію. «Що можна довести, коли ніхто тебе не розуміє?» — у розпачі подумала вона. Закортіло побігти назад до воріт і привести сюди того вартового, що говорить німецькою, та, на жаль, це було неможливо.

— Мій батько, — як могла, сказала вона англійською, — не нацист.

Полковник Хенслі поклав документ на стіл і відкинувся на спинку стільця.

Крістін показала на розсипані по підлозі речі та запитала:

— Ja?[95] — Очі її благали.

Він кивнув.

Крістін сіла навпочіпки, зібрала свої речі, потім подала йому батькову військову книжку. Полковник проглянув її, не виявивши ніякого зацікавлення. Тоді дівчина витягла стос листів, але полковник заперечливо похитав головою.

Тремтячими пальцями вона розв'язала тугий вузол і витягла лист.

— Я прочитаю вам одного, — сказала Крістін, усвідомлюючи, що ніхто нічого не зрозуміє, та сподіваючись, що навіть її схвильований тон допоможе встановити батькову невинуватість. — Ви зрозумієте, що він був простим солдатом, який молився за щасливе повернення до своєї родини.

Полковник Хенслі відсунув від себе військову книжку. Серце Крістін завмерло. Як його змусити розібратись? Вона закотила правий рукав. Полковник виструнчився, розглядаючи витатуйовані цифри, а потім важко зітхнув і знову похитав головою. За мить він вирвав із записника аркуш і надряпав на ньому номер Крістін.

— Прізвище? — запитав він, підсуваючи до неї аркуш і ручку.

Коли Крістін написала своє ім'я та прізвище під ідентифікаційним номером, полковник Хенслі щось сказав солдатові, котрий узяв її за руку та вивів із кабінету.

Глава 36

Крістін чекала в задушливій кімнаті з цементними стінами. Три жирні чорні мухи дзижчали, літаючи довкруж голої, вкритої їхніми ж екскрементами лампочки, що на шнурі звисала зі стелі. Вона сиділа на краєчку єдиного тут дерев'яного стільця, що мав широке поруччя і товсті ніжки, на яких теліпалися міцні на вигляд паски, котрими можна прив'язати руки та ноги людини. Коли солдат зачинив за нею двері, металевий засув клацнув сухо, мов постріл. Дівчина не зводила очей з кутих сталевих дверей, коліна трусились і калатало серце, ніби передчуваючи можливість повторного ув'язнення. Довелося нігтями вп'ястися в зап'ястки, щоб не збожеволіти від цієї думки.

Може, на такий варіант і розраховував Стефан. Може, викрадення батька було тільки частиною його задуму. Зрештою, він попередив її, що в Дахау тримають і жінок. Якби американці засадили її, Стефан вирішив би всі свої проблеми, не забруднивши рук.

Аби хоч якось відволіктися, Крістін вирішила перечитати батькові листи та знайти місця, що могли б згодитися для переконання американців у татовій невинуватості, якщо, звичайно, знайдеться перекладач. Вона продивлялась трохи змазаний рукописний текст, шукаючи абзаци, в яких батько описує російський фронт. Час від часу, заглушені товстими стінами, ніби з темних глибин океану, до неї долітали віддалені крики та стогони конаючих людей. Дівчина спробувала зосередитися на читанні й вимкнути слух.