Розділ «Сливове дерево»

Двигуни ревіли так, що закладало вуха. Гусениці підминали землю, що аж угиналася. На двох вантажівках їхали американські солдати. Вони стукали по даху та весело перемовлялися, ніби школярі, котрі бавляться на пагорбі. Декілька поглянули на Крістін, але не зреагували.

Коли перша машина зупинилася біля шлагбаума, дівчина повільно рушила вздовж колони, відшукуючи знайоме обличчя, проте жоден солдат не видався їй знайомим. У кабіні останнього авта був тільки водій. Він вистромив з вікна руку із запаленою цигаркою та відкинувся на спинку сидіння. Крістін підійшла й уже хотіла заговорити до нього, коли помітила, що очі водія міцно заплющені. Вочевидь, напівпритомний від утоми, він зробив довгу затяжку, а потім видихнув дим зі звуком, що скидався на лайку. Вона швиденько побігла до заднього борту, сподіваючись, що в закритому брезентом кузові немає солдатів, готова до втечі, якщо вони там виявляться.

На щастя, машиною перевозили дрова, а не людей. Крістін залізла в кузов і сховалася між штабелем і брезентом. Серце забилося, мов двигун паровоза. Зачаївшись у вузькому просторі, Крістін тільки тепер усвідомила, що має подряпини на ліктях і лобі, що в носі свербить від міцного запаху деревини, а очі сльозяться від ядучого дизельного диму.

Двигун закашляв і захрипів, а потім вантажівка рушила, смикнувшись так, що дівчину, мов мішок із борошном, відкинуло на штабель дров. Вона прикрила голову руками й почала молитися, щоб нікому не спало на думку обшукати машину на в'їзді. Якийсь час авто їхало, та зовсім скоро зупинилося. Крізь ревіння двигуна дівчина почула голоси. Водій голосно лаявся ще з кимось. Потім почулись якісь удари. Та от брезент поповз у бік, і Крістін радше відчула, ніж побачила солдата, котрий зібрався перевірити вміст кузова. Вона зачаїлась і перестала дихати.

Здавалося, перевірку закінчено, та варто було розслабитись, як залізні пальці вхопили Крістін за руку і поставили на ноги. Солдат відступив і навів на неї рушницю. Вартові та схвильований водій також тримали її на мушці, доки дівчина перелазила через борт і зістрибувала на землю, підігнувши ноги, щоб утримати рівновагу. Американець із давно не голеним обличчям голосно гаркнув і щось їй наказав. Крістін не зрозуміла його слів, але відчувала, в яку халепу втрапила.

Після цього він ухопив Крістін за руку і потяг за контрольно-пропускний пункт, щоб уже по той бік огорожі завести до невеличкої цегляної споруди. Усередині, за заваленим паперами столом сидів офіцер, його лиса голова схилилася над купою мап і документів. Коли неголений солдат звернувся до нього, офіцер підвів голову, і стало видно бліде, з нездоровою шкірою, обличчя. Зрозумівши, про що йдеться, він здивовано підвівся, обійшов стіл, сів на його краєчок і, склавши руки на грудях, прискіпливо подивився на дівчину.

— English?[91] — запитав він.

Крістін заперечно похитала головою. Ще хвилину подивившись на дівчину, ніби впевнюючись у її адекватності, офіцер сказав щось неголеному солдатові, який відсалютував і вийшов із приміщення. Американець відсунув стілець — залізні ніжки з неприємним звуком шкрябнули бетонну підлогу — і показав Крістін сісти. Вона послухалась. Руки та ноги дрібно тремтіли, і дівчина подумала, що він може чути, як гуде кров, вируючи у її венах. Коли офіцер повернувся за стіл, дівчина прочистила горло, щоб привернути його увагу. Звівши брови, американець поглянув на неї.

Крістін закотила рукав, показала на своє татуювання і сказала: «СС». Обличчя офіцера посумнішало — він кивнув. Тоді вона сказала англійською: «батько».

— Father?[92] — Перепитав він, явно не розуміючи, в чому річ. Дівчина кивнула, приклавши руку до серця.

— Джек? — запитала вона, лаючи себе останніми словами за те, що не знає його прізвища, й за те, що так погано поставилася до хлопця, котрий не бажав їй нічого поганого. Може, якби тоді вона погодилася на його дружбу, зі Стефаном уже було б усе вирішено.

І тут повернувся неголений солдат, який привів зі собою високого білявця в цивільному. Впізнавши Крістін, чоловік здивовано розширив очі, та швидко опанував себе і задоволено посміхнувся. Дівчина похолола.

То був Стефан.

— Ну-ну, — сказав він, — що тут у нас?

Крістін поглянула на офіцера, сподіваючись, що він прочитає страх і лють у її очах. Потім, усвідом люючи, що погляду замало, підвелася, знову задерла рукав і, показуючи на Стефана, сказала:

— Цей чоловік належить до СС. — Голос її тремтів від гніву. — Він служив у Дахау!

— Цей жарт уже нікому не цікавий і нічим тобі не допоможе, — сказав Стефан тихим і заспокійливим голосом, а в очах закипіла ненависть. — Ці люди довіряють мені. Я вже не ворог, а перекладач.

Офіцер запитав щось у Стефана. Крістін зрозуміла тільки: «СС». Стефан заперечно похитав головою і довго щось пояснював англійською, сильно жестикулюючи та час від часу показуючи на Крістін. Дівчину дивувала іронія ситуації. Американці довіряють убивці тільки тому, що він говорить їхньою мовою. Крістін здалося, що вона розрізнила слова: «Євреї, Дахау, родина, батько, мертвий». Слухаючи Стефанову розповідь, американці болісно кривилися та співчутливо на неї поглядали.

— Nein, nein, nein, — панічно повторювала Крістін. Потім знову показала на Стефана, кулаком погрозила небу й повторила ще раз: — СС, батько.

Стефан, присвиснувши, покрутив пальцем біля скроні. Офіцер жалісливо подивився на Крістін. І тут до неї дійшло, видно, він розказав американцям казочку про те, що вся її родина мертва, й вона збожеволіла від утрат.