Розділ «Сливове дерево»

— Вам ліпше повернутися додому та відпочити, — сказав священик. — Коли почуватиметеся краще, приходьте знову. Ми будемо раді. А зараз нам слід продовжити службу. Громада дуже співчуває вам. Не кожен зможе витримати таке, та ми не в праві засуджувати чи виправдовувати будь-кого. У церкві не місце для цього.

— Вони вбивали жінок і дітей! — Крістін уже плакала. — І Стефан їм допомагав!

Навколо родини Бельц раптом виникла порожнеча. Люди відсувались якомога далі, пересідали на інші місця, ніби вона й направду була божевільною. Чоловік із кошлатими бровами спробував підійти до Крістін, але батько витяг уперед руку, зупиняючи його.

— Ми заберемо її додому, — сказав він, кладучи руку на груди чоловікові.— Немає потреби застосовувати силу.

Чоловік із кошлатими бровами відступив, свердлячи Крістін лютим поглядом. Батько взяв її під руку.

— Не можна залишати це як є! — прокричала Крістін у натовп, коли батько вів її під руку до виходу з церкви. Мати, бабуся та брати йшли позаду. На дворі дівчина вирвалася від батька й побігла церковним подвір'ям.

— Крістін! — покликала мати.

Дочка не відреагувала й побігла вниз провулком, бажаючи швидше лишитися на самоті. З півдороги вона глянула собі через плече й побачила, як родичі переходять провулок і, похнюплені, прямують додому. Почуття абсолютної самотності охопило Крістін. Вона стала серед тротуару, зняла бабусин шалик і покрутила головою, не розуміючи, куди йти і для чого.

Схований під довгим рукавом номер нестерпно засвербів, і довелося прикласти до нього великий палець лівої руки. Потім несвідомим жестом Крістін потяглася до коротеньких пасемець за вухом. Подряпина на щоці пекла вогнем. Уявивши мертве тіло Ісаака, що, може, й досі лежить десь у лісі біля Дахау, дівчина висмикнула жмуточок м'якого волосся. Біль був різкий і майже нестерпний. На мить він затьмарив усе на світі.

А потім почувся мамчин крик.

Глава 34

Крістін побігла на мамині крики. Ноги зробилися важкими, мов гирі. У передпокої батько сидів на підлозі, обхопивши голову руками. Бабуся, важко дихаючи, спиралася на стіну. Хлопці тулилися до неї, ховаючи обличчя у неї на грудях. Мамця стояла навколішки біля нерухомого тіла Марії, що зібганою ганчіркою лежало під сходами. Її лице було білим, як крейда, а шия вивернулася під неприродним кутом.

Серце Крістін краялося від болю. Вона переступила через поріг і підійшла ближче. Підлога захилиталась, і слизька гадючка страху поповзла хребтом аж до шиї. Вона впала навколішки біля сестри. «Ні! — кричала душа. — Ні, не може бути! Це — неправда!» А розум аналізував те, що відбулося в церкві. Чи не є ця трагедія з Марією покаранням за втручання Крістін у чужі справи, за намагання відновити справедливість, не чекаючи Божого суду? У пам'яті зринули бабусині слова: «Всевишній усіх розсудить». «Я заберу свої слова про Стефана назад, — подумала вона, — хай тільки Марія буде живою!»

— Маріє, Маріє! — ридала Крістін. — Уставай! — Вона торкнулася сестриної руки, що виявилася неприродно м'якою. Крістін голосила й викрикувала ім'я сестри, доки не схрипла. Коли в горлі пересохло та запекло, живіт скрутило в тугий вузол і кров у венах, здавалося, закипіла, дівчина заніміла та знерухоміла.

Люба сестричка поламаною лялькою лежала на дощаній підлозі, червоний светр зібгався під пахвами, руки та ноги неприродно вивернулись. На світлих віях іще не висохли сльозинки, під ніздрею червоніла крапелька крові. Крістін міцно заплющила очі, сподіваючись, що ця страшна картинка зникне, коли вона їх знову розплющить. Раптом згадався мандрівний цирк, що заїхав до містечка. На ранок після відвідин вистави Крістін застала на кухні п'ятирічну Марію з палаючою тріскою в руці. Мала намагалася проковтнути вогонь, як цирковий актор. Крістін тоді було тільки сім, і вона застигла, тримаючись за ручку дверей, не знаючи, що робити. На щастя, мамця нагодилась якраз вчасно, щоб вирвати небезпечну іграшку з доччиних рук.

Навіть тоді, не розуміючи до пуття фатальності смерті, Крістін не знала, як житиме, коли, не дай Боже, із Марією щось станеться. Кілька тижнів після того сумного випадку старша сестра хвостиком ходила за молодшою, уважно стежачи, щоб та крадькома не втнула ще якоїсь дурниці типу ходіння канатом або жонглювання ножами.

І от не впильнувала. Крістін розплющила очі й потяглася рукою до лиця Марії. Затамувавши подих, торкнулася холодної, мов сніг, щоки. Вона застогнала й упала сестрі на груди. Тіло дрібно затремтіло, ноги та руки судомно засмикалися, дихання зробилось уривчастим і неглибоким. Розпачливі стогони виривалися з горла, забираючи останні сили. Забракло повітря, й важкий холодний камінь провини ліг на серце, що вже розривалося від туги.

— Вибач, — ридала Крістін, — вибач, будь ласка! Не можна було залишати тебе саму. Чому ти мене не послухалась?

Мамця подивилася на Крістін. Очі двома проваллями темніли на блідому обличчі.

— Що це значить? Про що ти?