Розділ «Сливове дерево»

Протягом наступних двох тижнів Крістін щодня бачила Ісаака на будівництві нової споруди. Вартові, котрі мусили пильнувати в'язнів, майже завжди нехтували своїми обов'язками. Коли було холодно, вони грілися біля діжки з багаттям, за теплої погоди — грали в карти. Полонені частенько залишалися без нагляду, що давало дівчині можливість перекидати через паркан то зо дві картоплини, то трохи хліба та сиру. Вони не розмовляли, але сама тільки можливість бачити Ісаака повертала Крістін бажання вижити. Та потім будівництво завершилось, і чоловіки більше не з'являлися.

На той час північний вітер почав плюватися в полонених дрібним сухим снігом, а в блідому зимовому небі плавали низькі сірі хмари. За місяць земля вкрилася тонким білим покривом, і весь світ, здавалося, завмер у вичікувальній тиші. Схоже на серцебиття гігантського звіра, чухкання поїздів, що наближалися до станції «Дахау», голосним відлунням прокочувалося вкритими снігом пагорбами й здавалося Крістін стократ гучнішим. Паротяг зупинявся, тяжко зітхаючи, а дівчині ті звуки видавалися передсмертними стогонами людства.

Усю зиму Крістін продовжувала триматися. Робота в домі коменданта рятувала від голоду, а часто й від холоду. Дівчина мала можливість промивати виразки на ногах і користуватися туалетом, хоча інші жінки були змушені присідати навпочіпки над канавою за бараками чи в чистому полі. Вона досить часто мила руки, що дозволило уникнути дизентерії, котра процвітала пишним цвітом у всьому таборі. Однак, ночі, проведені в промороженому наскрізь бараку, далися взнаки, й під кінець зими глибоко в грудях остаточно оселився глухий мокрий кашель. Ніс тік постійно, й очі сльозилися від недосипання. Та вона все одно не була такою близькою до смерті, як більшість її знайомих. Багатьох жінок, яких вона зустріла в бараку на початку свого перебування в таборі, вже не було.

Крістін постійно шукала Ісаака. Кілька разів здавалося, що вона його бачила. Іноді за парканом ввижалася його постать, хоча то міг бути просто хтось на нього схожий. Раз у раз дівчина озиралася з відчуттям, що він на неї дивиться. Впевненості ні в чому не було, та це все разом додавало їй наснаги прожити ще один день.

Глава 26

Кілька тижнів боролася весна із зимою, доки остаточно не перемогла. Нескінченні нудні дощі перетворили табір на суцільне болото. Небо і земля, бараки і тюремні роби — усе навкруги мало однаковий землистий колір. Протягом багатьох днів цю сірість розбавляла тільки блакить і зелень безнадійних очей ув'язнених. Але весняне небо потроху синішало та вищало, і тільки чорний дим і сморід крематорію як і раніше отруювали повітря та псували краєвид.

Коли розтанули останні острівці снігу і на деревах, що виднілися на горизонті, почали розпускатися бруньки, збільшилася кількість потягів, у яких привозили полонених. Паровозні свистки гострими шпичаками кололи вуха Крістін, але в бараку майже не додавалося нових облич, із чого дівчина зробила висновок, що більшість привезених людей одразу відправляють до газових камер. Дивно, що досі не зчинилось бунту, бо співвідношення охоронців до в'язнів уже сягнуло одного до двадцятьох.

Дуже скоро весь табір укрився тонким шаром попелу, і в'язні, маршируючи на роботу й назад, утоптували його в розгрузлу землю. Крістін подумала, що тутешні ґрунти вже ніколи не будуть такими, як до війни. Народжені із землі до неї і повертаються.

Прах до праху… Тільки земля не забуде і не пробачить.

Із настанням теплої погоди до Дахау привезли десятки тисяч в'язнів з інших таборів, розташованих поза межами Німеччини. Крістін дуже здивувалася, побачивши жінок у тюремних робах із немовлятами на руках і цілі загони зв'язаних однією мотузкою дітей, яких тримали окремо від батьків. Кількість полонених стрімко зросла, й у бараках не вистачало місця. Хворих уже не відділяли від здорових, і щодня сотні людей помирали від тифу. Новоприбулі пояснювали свою появу тим, що союзники наближаються з усіх боків, і нацисти прибирають небажаних свідків своїх злочинів.

Як і раніше, певну кількість в'язнів залучали до роботи на приймальному пункті, з них формували так звані зондеркоманди — спецпідрозділи, до чиїх обов'язків належало перевіряти трупи на предмет дорогоцінностей, переносити мертві тіла до крематорію та прибирати в газових камерах. За це їх переводили до ліпшого барака та трохи краще годували. Спочатку Крістін не могла повірити, що хтось добровільно здатен погодитися на таку роботу, та пізніше зрозуміла, що для багатьох це був єдиний шанс трохи довше протриматися в цьому жахітті, на якийсь час продовжити власне життя. Проте, по кількох місяцях такого служіння зондеркоманду в повному складі розстрілювали, замінюючи на інших, більш дужих в'язнів. Нещодавно дівчина почула, що кількість зондеркоманд зросла вдвічі так, ніби нацисти мусили поспішати.

Уночі відгомін бомбардування чувся щоразу ближче і навіть іноді долинало виття повітряних сирен. На початку квітня перші бомби впали на воєнні заводи поблизу табору. На щастя, нальоти відбулися серед ночі, коли на фабриках майже не було робітників-полонених. Паровозні свистки більше не дратували Крістін, бо потяги перестали надходити. Союзницькі бомби пошкодили залізницю, й до табору перестали доставляти продукти. Зникли електрика та телефонний зв'язок. Воду підвозили автоцистернами. В'язнів перестали годувати, і для обслуги відмінили душ. Крістін відрами носила воду для змивання в туалеті та щоб нагріти й наповнити ванну комендантові.

Із погіршенням умов життя солдати й охоронці як показалися: вони перестали шукати приводу, щоб когось застрелити. На ранкових обходах почастішало побиття в'язнів, крики і зросла загальна істерія. Крістін чула, як жінки в бараку говорять про те, що варта почала влаштовувати серед полонених перегони під час марширування на роботу чи роздавання щоденної пайки. Тому, хто програвав, діставалася куля в голову. Комендант табору сидів за столом сердитий, мало їв, але дуже багато пив.

Одного ясного весняного ранку Крістін повільно йшла табором до обійстя коменданта. Погляд її блукав у довколишніх полях, радіючи синьому небу та молодій травичці. «Як може світ бути таким прекрасним у цьому жахливому місці? — дивувалася вона подумки. — Чому природа залишається чистою та невинною, коли навколо так багато горя та смертей?»

Аж ось на чоловічій половині вона помітила сотні вишикуваних рядами в'язнів, які тримали в руках лопати та заступи. Два десятки озброєних вартових із німецькими вівчарками підганяли полонених до бічних воріт, що виходили в поля. Крістін зупинилася, поглядом відшукуючи Ісаака серед сірих виснажених облич.

Ісаак ішов, опустивши голову, на чолі колони. На плечі він ніс лопату так, ніби вона небувалим тягарем притискала його до землі. Дівчина ледь упізнала коханого в цьому зсутуленому змореному чоловікові. Вочевидь, у нього вже не залишилося ні сил, ні бажання жити. У Крістін перехопило дух. Вона вже бачила таких в'язнів, вони помирали найшвидше. Але дівчина не могла цього допустити. Вона мусила щось зробити, щоб повернути Ісаакові віру в життя.

Вартові, зайняті пильнуванням полонених і собаками, чи не помітили її присутності, чи просто не звернули уваги. Вона підбігла ближче до паркану. Тепер Ісаак лише за кілька футів від неї механічно переставляв ноги, втупивши погляд у землю. Та от він підвів голову, повернувся і подивився просто в очі Крістін. У його погляді не було жодної іскри життя чи надії. За мить він уже відвернувся, продовжуючи автоматичний рух уперед. Дівчина відчула, що втрачає опертя. Треба було щось робити, й вона пішла поруч із Ісааком по свій бік паркану. Не в змозі ні на що зважитися, вона провела колону до виходу з табору.

— Не здавайся, Ісааку, — крикнула вона, — я кохаю тебе!

Він підвів голову й усміхнувся блідою подобою своєї звичайної усмішки, та за мить знову відвернувся. Кров у жилах Крістін захолола, серце ледве билося, легені зробилися порцеляновими й готові були тріснути від першого ліпшого глибокого вдиху.

А потім перед нею, по той бік паркану, виросло двоє загрозливого вигляду охоронців. Дівчина побігла до будинку коменданта, де, ставши на ґанку, проводжала поглядом колону в'язнів, що чорним хробаком рухалася молодою зеленню поля.