Розділ «191»

— Куди саме? — спитав я.

— Отам, біля кас, — він показав великим пальцем.

Тоді ми знову пройшли тунелем, але мені вже було не так страшно, оскільки цього разу зі мною був поліцейський.

Я вставив у банкомат банківську картку, як мені інколи дозволяв робити Батько, коли ми разом ходили за покупками, і на екрані з’явився надпис: «ВВЕДІТЬ СВІЙ ПЕРСОНАЛЬНИЙ КОД», тож я набрав 3558 і натиснув клавішу «ВВЕСТИ», і тоді на екрані з’явився надпис: «БУДЬ ЛАСКА, ВВЕДІТЬ СУМУ» і вибір:

← £10 £20 →

← £50 £100 →

Інша сума

(тільки кратна 10) →

— Скільки коштує квиток на потяг до Лондона? — спитав я в поліцейського.

— Близько 20 квідів, — відповів він.

— Це фунти? — спитав я.

— Боже правий, — сказав він і засміявся. Але я не засміявся, оскільки мені не подобається, коли люди з мене сміються, навіть якщо вони поліцейські. Тоді він припинив сміятися й сказав: — Еге ж, це 20 фунтів.

Тож я натиснув клавішу £50, і з банкомата вийшло п’ять банкнот по 10 фунтів, а також чек, і я поклав банкноти, чек і банківську картку в кишеню.

— Ну, не буду тебе більше затримувати своїми теревенями, — сказав тоді поліцейський.

— Де я можу купити квиток на потяг? — спитав я, оскільки якщо ти заблукав і тобі потрібні вказівки, то треба питати в поліцейського.

— А ти рідкісний екземпляр, еге ж? — сказав він.

— Де я можу купити квиток на потяг? — повторив я, оскільки він не відповів на моє запитання.

— Отам, — він показав на велику залу зі скляним вікном на іншому боці від входу на вокзал, а потім додав: — То ти точно знаєш, що робиш?

— Так. Я їду до Лондона, щоби жити з Матір’ю, — відповів я.

— А у твоєї мами є телефон? — спитав він.