Розділ «191»

А потім я підвів погляд і побачив, що переді мною стоїть поліцейський і каже мені:

— Є хто вдома?

Але я не знав, що це означає. Тоді він спитав:

— З тобою все гаразд, юначе?

Я подивився на нього, трохи подумав, як правильно відповісти на це запитання, і сказав:

— Ні.

— Видок у тебе нівроку пожмаканий, — сказав він.

На одному з його пальців була золота каблучка з витіюватими літерами, але я не розібрав, з якими саме. Він продовжив:

— Ота пані в кафе каже, що ти дві з половиною години тут сидиш і що вона намагалася заговорити з тобою, але ти наче перебував у глибокому трансі.

Потім він спитав:

— Як тебе звати?

— Крістофер Бун, — відповів я.

— Де ти живеш? — спитав тоді він.

— У будинку № 36 по Рендольф-стрит, — відповів я, і мені стало легше, оскільки мені подобаються поліцейські і це було легке запитання, а тоді я замислився, чи не розповісти йому про те, що Батько вбив Веллінгтона, і чи не заарештує він Батька.

— Що ти тут робиш? — поцікавився він.

— Мені треба було сісти, помовчати й подумати, — відповів я.

— Гаразд, спростимо задачу. Що ти робиш на вокзалі? — уточнив він.

— Я збираюся побачитися з Матір’ю, — відповів я.

— З матір’ю? — перепитав він.