Розділ «179»

— А… Так, тепер пригадую. Ти мені говорив, — відповіла вона.

Я підняв клітку з Тобі:

— Ось він.

Місіс Александер зробила крок назад у коридор. Я сказав:

— Він їсть спеціальні пластівці, які ви можете купляти в зоомагазині. Але він також їсть печиво, моркву, хліб і курячі кістки. Але не треба давати йому шоколад, оскільки в ньому багато кофеїну й теоброміну, а це метилксантини, і у великих дозах це отрута для щурів. А також йому щодня треба доливати свіжої води в пляшечку. І він не буде проти опинитися в чужому будинку, оскільки він тварина. А також він любить виходити зі своєї клітки, але якщо ви його не випускатимете, то нестрашно.

— Чому ти хочеш, аби хтось доглянув за Тобі, Крістофере? — спитала місіс Александер.

— Я їду до Лондона, — відповів я.

— І надовго ти їдеш? — поцікавилася вона.

— Поки не вступлю до університету, — сказав я.

— А ти не можеш взяти Тобі з собою?

— Лондон дуже далеко, і мені не хочеться везти його потягом, оскільки він може загубитися, — відповів я.

— Справді, — погодилася місіс Александер, а потім додала: — Ви з татом переїжджаєте?

— Ні, — відповів я.

— Тоді чому ти їдеш до Лондона? — спитала вона.

— Я буду жити з Матір’ю, — відповів я.

— Здається, ти говорив, що твоя мама померла, — здивувалася вона.

— Я гадав, що вона померла, але вона ще жива. Батько мені брехав. А ще він зізнався, що це він убив Веллінгтона, — додав я.

— Боже мій, — сказала місіс Александер.

— Тепер я житиму з Матір’ю, оскільки Батько вбив Веллінгтона й збрехав і мені страшно залишатися з ним в одному будинку, — сказав я.

— Твоя мама тут? — спитала місіс Александер.