Розділ «167»

Я подумав, чи не станеться в мене серцевого нападу.

Батько не розплющив очі. Я подумав, що він може прикидатися, наче спить. Тому я дуже міцно схопив ножа й постукав по дверній рамі.

Батько поводив головою з боку в бік, смикнув ногою й сказав: «Гнннн», але очі не розплющив. Потім знову захропів.

Він спав.

Це означало, що я міг вибиратися з будинку, тільки треба було рухатися дуже тихо, щоб його не розбудити.

Я зняв обидва пальта й шарф із гачків біля вхідних дверей і одягнув усе на себе, оскільки вночі надворі холодно. Потім знову дуже тихо піднявся на другий поверх, але це було важко, бо в мене трусилися ноги. Я зайшов до себе в кімнату й узяв клітку з Тобі. Він шарудів, тож я зняв одне пальто й накинув його на клітку, щоби приглушити звуки. Потім я зніс його вниз.

Батько так само спав.

Я пішов на кухню й узяв свою спеціальну скриню для їжі. Я відімкнув двері з чорного ходу й вийшов надвір. Тоді я зачинив двері, притримуючи ручку, щоби замок не клацнув надто гучно. Потім я пішов у глиб саду.

У глибині нашого саду стоїть сарай. У ньому газонокосарка, секатор і багато садового приладдя, яким користувалася Мати: горщики, мішки з компостом, бамбукові тростини, мотузки й лопати. У сараї було би трохи тепліше, але я знав, що Батько шукатиме мене в сараї, тож я зайшов за сарай, протиснувся в щілину між стіною й парканом і забрався за великий чорний пластиковий бак для дощової води. Там я сів і трохи заспокоївся.

Я вирішив залишити пальто на клітці Тобі, щоби він не застудився й не помер.

Я відчинив свою спеціальну скриню для їжі. Усередині лежали дві лакричні палички, батончик білого шоколаду, три клементини, рожева вафля й червоний харчовий фарбник. Я був не голодний, але знав, що треба щось поїсти, бо якщо нічого не їсти, то можна замерзнути, тож я з’їв два клементини й батончик білого шоколаду.

А потім замислився, що мені робити далі.