Розділ «167»

— Будь ласка, Крістофере. Просто… дай мені пояснити.

Потім він набрав у легені повітря й сказав:

— Коли твоя мама пішла… Ейлін… місіс Шиєрс… вона дуже добре до нас поставилася. До мене зокрема. Вона допомогла мені пережити дуже складні часи. Я не певен, що зміг би впоратися без неї. Ну, ти сам пам’ятаєш, що вона майже щодня приходила до нас. Допомагала готувати й прибирати. Забігала перевірити, чи все в нас гаразд, чи нам нічого не треба… І я подумав… ну… Чорт, Крістофере, я намагаюся не ускладнювати… Я подумав, що вона ходитиме до нас і надалі. Я подумав… і то, напевне, були дурниці… я подумав, що, може, вона… зрештою… захоче переїхати до нас. Або ми переїдемо до неї. Ми… ми чудово розуміли одне одного. Я думав, що ми друзі. Та, мабуть, неправильно думав. Мабуть… все ж таки… все до цього зводиться… от лайно. Крістофере, ми посварилися і… Вона казала мені такі речі, які я не буду тобі переказувати, бо вони недобрі, вони ранять, але… Здається, що вона більше цінувала того клятого пса, ніж мене або тебе. І мабуть, вона була права, якщо поглянути на це з іншої точки зору. Ми з тобою — ще та компанія. Мабуть, легше залишитися на самоті й доглядати за якимсь тупим собацюрою, ніж прожити життя зі справжніми людськими створіннями. Я про те, що, чорт забирай, малий, нам із тобою потрібен особливий догляд, еге ж? Коротше, відбулася ця сварка. А точніше, було кілька сварок. Але після того особливо неприємного скандалу вона виставила мене з дому. А ти сам знаєш, як поводився той клятий пес після операції. Чистий шизофренік. То він лагідний, наче янгол, перекидається на спину, аби йому животика чухали, а наступної миті вгризається тобі в ногу зубами. Коротше, ми кричимо одне на одного, а пес накладає купу в саду. Тільки вона захряснула двері, а переді мною вже стоїть це падло. І… Я знаю, знаю. Може, якби я його просто копнув, то він би й сам утік. Але, чорт забирай, Крістофере, коли очі застилає той червоний туман… Господи, ти ж знаєш, як воно. Я про те, що ми з тобою не такі вже й різні. І тоді я міг думати лише про те, що вона цінувала того клятого пса більше, ніж мене чи тебе. Наче всі почуття, які я стримував у собі протягом цих двох років, просто…

Тоді Батько ненадовго замовк, а потім сказав:

— Вибач, Крістофере. Клянуся, я ніколи не думав, що все так станеться.

І тоді я зрозумів, що він не жартує, і дуже злякався. Батько продовжив:

— Ми всі помиляємося, Крістофере. Ти, я, твоя мама — усі. Інколи ми дуже сильно помиляємося. Ми звичайні люди.

Він підняв праву руку й розвів пальці віялом.

Але я закричав і штовхнув його від себе, і він упав із ліжка на підлогу. Він сів і сказав:

— Гаразд. Послухай, Крістофере. Мені дуже шкода. На сьогодні досить, як ти гадаєш? Зараз я піду вниз, а ти лягай спати, і ми поговоримо вранці. Все буде добре. Чесне слово. Довірся мені.

Потім він підвівся, голосно зітхнув і вийшов із кімнати.

Я дуже довго сидів на ліжку й дивився в підлогу. Потім я почув, як Тобі шарудить у клітці. Я підвів погляд і побачив, як він дивиться на мене крізь ґратки.

Мені треба було забиратися з дому. Батько вбив Веллінгтона. А це означало, що він міг убити мене, оскільки я не міг йому довіряти, навіть попри те, що він сказав «Довірся мені», оскільки він збрехав про дуже важливу річ.

Але я не міг забратися з дому тої ж миті, оскільки він би мене помітив, тож довелося чекати, поки він засне.

Була 11:16 вечора.

Я знову спробував подвоювати двійки, але не зміг рахувати далі ніж 215, а це 32 768. Тож я почав стогнати, аби час минав швидше, а я ні про що не думав.

Потім настала 1:20 ночі, але я так і не почув, щоби Батько піднімався до себе в кімнату спати. Я замислився, чи він заснув унизу, чи чекає нагоди зайти в спальню й убити мене. Тож я дістав свого швейцарського армійського ножа і витягнув пилку, щоби мати змогу захищатися. Потім я дуже тихо вийшов зі своєї кімнати й прислухався. Я нічого не почув і так само дуже тихо й дуже повільно почав спускатися сходами. Коли я дістався до першого поверху, то крізь двері вітальні побачив ногу Батька. Я почекав 4 хвилини, аби побачити, чи вона не ворухнеться, але вона не ворушилася. Тож я пішов далі, поки не дістався холу. Тоді я озирнувся на двері вітальні.

Батько лежав на дивані з заплющеними очима.

Я довго на нього дивився.

Потім він хропнув, а я підстрибнув і почув, як у вухах шумить кров і як швидко б’ється серце, і мені стало боляче, наче всередині грудної клітки надувалася велика повітряна куля.