Розділ «157»

Вибач що не писала тобі минулого тижня. Мені треба було сходити до дантиста та видалити два кутні зуба. Може ти не пам’ятаєш як ми водили тебе до дантиста. Ти нікому не дозволяв класти собі до рота руки, тож нам довелося тебе приспати щоби дантист зміг вирвати тобі зуба. Ну мене не приспали, мені просто дали те що зветься місцевий анасетик, а це означає що ти нічого не відчуваєш у своєму роті а це тому що їм треба було пиляти кістку щоби дістати мого зуба. І мені зовсім не боліло. Власне я сміялася, бо дантисту доводилося дуже сильно тягнути, розхитувати й розтягувати і це мені здалося дуже смішним. Але коли я прийшла додому то біль почав повертатися і мені довелося пролежати два дні на дивані й приймати багато знеболювальних…

Потім я припинив читати лист, оскільки мені стало зле.

У Матері не було серцевого нападу. Мати не померла. Мати весь цей час була жива. І Батько брехав мені про це.

Я намагався знайти цьому якесь пояснення, але не міг нічого придумати. А потім я взагалі не зміг думати, оскільки мій мозок не працював належним чином.

Мені запаморочилося. Було схоже на те, що кімната гойдається з боку в бік, наче вона знаходилася на горішньому поверсі дуже високої будівлі, і та будівля гойдалася туди-сюди під сильним вітром (це також порівняння). Але я знав, що кімната не може туди-сюди гойдатися, тож це напевне відбувалося в моїй голові.

Я ліг на ліжко й скрутився калачиком.

У мене болів живіт.

Я не знаю, що відбувалося потім, оскільки в мене немає про це спогадів, наче якусь частину плівки стерли. Але я знаю, що мало пройти багато часу, оскільки пізніше, коли я знову розплющив очі, то побачив, що за вікном було темно. І мене знудило, оскільки блювота була по всьому ліжку, а також у мене на руках і на обличчі.

Але ще перед цим я почув, як Батько зайшов додому й кликав мене, а це ще одна причина, з якої я знаю, що пройшло багато часу.

І це було дивно, оскільки він кликав мене: «Крістофере?.. Крістофере?..», а я бачив перед очима своє ім’я, поки він його промовляв. Я часто бачу фрази, які промовляють інші люди, наче вони друкуються на комп’ютерному моніторі, особливо якщо ті люди перебувають в іншій кімнаті. Але моє ім’я було не на комп’ютерному моніторі. Я бачив, що воно написане великими літерами, як на тих рекламних плакатах збоку автобуса. І це був почерк моєї Матері, ось такий:

А потім я почув, як Батько піднімається сходами й заходить у кімнату. Він запитав:

— Крістофере, що ти, у біса, робиш?

Я розумів, що він стоїть у кімнаті, але його голос здавався тоненьким, ніби здалеку, а так інколи звучать голоси людей, коли я стогну й не хочу, аби вони були зі мною поруч. І він сказав:

— Що ти, бляха?.. Це ж моя шафа, Крістофере. Це ж… От лайно… Лайно-лайно-лайно-лайно-лайно.

Потім він на деякий час замовк.

Потім поклав руку мені на плече, перевернув мене на бік і сказав:

— Господи Ісусе.

Але мені не було боляче, коли він мене торкався, як це трапляється зазвичай. Я бачив, що він мене торкається, наче дивився фільм про те, що відбувається в кімнаті, але я майже не відчував його руки. Було схоже, що на мене просто дмухає вітер.

Він знову на деякий час замовк. А потім сказав: