Розділ «Книга третя Буря»

— Ходімо й ми по неї!

— На замок! По указ!

— На замок потім, спершу до Плговського двора! — закричав старий селянин.

— Так, так, туди найперше, люди! — підхопив Їржик.— Плговський оконом найбільш нас мордував! Уперед, за мною, браття! Всі за мною!

Люди з галасом повалили з корчми. Балтазар, скочивши на коня, поїхав на майдан, усі рушили за ним. З усіх боків збігалися селяни — цікаві, налякані, дехто озброєний. Їржик із Єніком та війтом та кілька їхніх вірних помічників скликали й шикували людей. Кого не було, по того посилали. З гучним криком, співаючи, виступили повсталі з села. На чолі їхав Балтазар Уждян, salva guardia. Червоне сяйво смолоскипів падало на нього, на Їржика та Єніка, на війта і сивого діда, що йшов поруч них. Розлившись по засніженій дорозі, юрма посунула до Плговського фільварку.

Той другий верхівець, що їхав із Полиці через Тронов до Находа, був гонець находського управителя. Під’їжджаючи до села, він зачув крик, гамір і дзвони й зрозумів, що тут хлопи вже повстали. Гнаний страхом, гонець повернув коня на заметений путівець, яким, хоч і за довший час, теж можна було дістатися до Находського замка. Кінь грузнув у заметах, марно верхівець підганяв його. Лиш пізно вночі під’їхав він під замкову браму. Перемерзлий, дрижачи, подався гонець до управителевого помешкання. Той, почувши новину, зблід. А опам’ятавшись, зразу ж побіг із нею до князя.

— Їдемо звідси! Негайно! — звелів князь, що мав від’їхати завтра; екіпажі вже стояли у дворі приготовані. Йосиф Пікколоміні не тямив себе від страху.

В замку знявся переполох; покоївки княгині й князевої сестри плакали та тремтіли з ляку. Вельможні дами віддавали плутані накази, котрі виконувалися так само плутано.

— Чого ж військо не прийшло? Що таке сталося? — бідкався управитель, бігаючи по своїй кімнаті.

Тієї ночі в замку ніхто й очей не змружив. Лашек ходив перевіряв, чи добре позамикано брами та двері, а сам думав про відплату, яку може дістати за ті ліщинові гостинці, що ними наділяв хлопів.

На Плговському фільварку було тихо. Челядь сиділа після вечері в челядні; засніженим двором, угорнувшись у кожух, походжав економ і оглядав замки та засуви. Довкола стояла тиша, вікна не світилися. Економ був насторожений, він знав, як неспокійно по селах, і побоювався раптового вибуху. Спинившись, він заглянув у слабенько освітлене вікно свого помешкання. В теплій кімнаті біля колиски економового синка сиділа Лідушка. Пані економова того дня поїхала до своїх батьків, лишивши дитину на дбайливу няньку.

Лідка весь цей час нудила світом, мов у в’язниці; за нею пильно наглядали, не пускали нікуди вийти, навіть із челяддю говорити боронили. Тільки старій шафарці вдавалося часом щось крадькома шепнути їй. Дівчині були єдиною розрадою ці вісточки від Їржика, котрий через Єніка втішав свою милу та обіцяв їй скоре визволення. Від старої Лідка чула, що діється по селах. Вона й боялася за Їржика, і щиро бажала, щоб він нарешті знайшов спокій, а люд — полегкість. Поки що економ не зачіпав її й словом. Надвечір він вийшов, і Лідка лишилася з дитиною сама. Її гнітила якась неясна тривога. В задумі, машинально похитуючи колиску, вона згадувала дядечка, бабусю, Їржика. Немовля заплакало; Лідка ніяк не могла втихомирити його. Вона заспівала несвідомо:

В чистім полі вояк лежить,

З голівоньки крівця біжить...

Повертаючись додому, економ ще раз глянув у бік челядні. Вікна не світилися.

— Сплять,— буркнув він,— усі поснули...

Однак спали ще не всі. Звернувши в коридор до свого помешкання, він помітив крізь шпарку світло в комірчині, де жила стара шафарка. Відчинивши зненацька двері, економ побачив, що стара сидить за столиком, обличчям до вікна.

— Ти чого не спиш? — гримнув він на неї.

— Не спиться, паночку...

— Гаси та лягай мерщій!