Розділ «Книга третя Буря»

— Ви ж знаєте, пане-брате,— почав знову Уждян,— що як мені наділили це господарство, то звільнили від панщини й усіх повинностей, опріч податку, на десять років. А тепер обкрадають мене на два роки, та ще й мушу починати в найтяжчий час, у таке лихоліття, коли й сам уже заборгувався кругом.

— А ви ж їм що?

— А я кажу, умова була не така, нехай пан управитель буде ласкав пригадати, що обіцяв мені пільгу до тисяча сімсот сімдесят четвертого року, а зараз тільки сімдесят другий. Писар витлумачив те йому, а тоді на мене як напуститься, де в мене, мовляв, папір, та щоб я йому чорним по білому показав, та що це буцім сам князь так звелів. Я йому кажу, що мені на словах пообіцяли, то я й повірив; а він тоді кричить на мене: «Стара шельма, шахрай!» Стонадцять чортів, я з тої злості забув, де я, та як бовкну навпростець: бачу, мовляв, що вони б і на папір не зважили. Ех, побачили б ви, що там зчинилося! Писар грозить, що дозорця покличе, управитель кричить: «Лайдак!» Тоді показали мені на двері, а завтра вже мушу вийти до Плговського фільварку.— Старий драгун глибоко зітхнув.

— Шкода мені вас, пане-брате, бігме, шкода, але нема ради. Що ви їм удієте? Але, може, якось... бачте, тепер і вас зачепило, самі знаєте, така скрізь нужда, голод, та дорожнеча, та хороби; люди ж мруть як мухи. А тут іще й панщина... Панів шкода й просити. Є в мене одна думка, але хотілося спершу з кількома розумними краянами порадитись. Я вже казав декому, і всі обіцяли прийти: з Батньовиць, із Слатіни, з Червеної Гури, з Жернова, із Студниць, із Славікова; приходьте й ви з вашим війтом у неділю до мене на рихту, поговоримо. Пани нам не помагають і не поможуть, мусимо самі собі зарадити.

— А яка в вас думка?

— Почекайте, хай потім скажу.

— Ет, найліпше було б рушити на отих та...— Старий драгун обернувся до замка й посварився важким кулаком.

— Поспіх тільки шкодить; це нам лишається аж наостанок. То прийдете?

— Аякже! І війта приведу.

Іще трохи вони йшли разом, а на роздоріжжі стисли один одному руки й кожен звернув до свого села.

Незвичайні думки вирували в сивій голові старого драгуна. Ще колись у війську йому траплялося розмовляти про відносини між кріпаками й панами, але тоді він вірив, що все так і має бути, як є; ставши ж сам хліборобом, він спізнав хлопську недолю й несправедливість панів, котрих зненавидів за кривду, завдану Скалакам. А тепер Уждян позбувся й решток поваги та доброї думки про своїх володарів. Отак-то вони дотримують слова! За віщо вчинили з ним так? Тепер він би вже не став стримувати Мікулаша, як того зимового вечора на «Скелі».

Того дня Балтазар удома був надзвичай сердитий.

— Це ще не все, вони ще з чимсь до мене присікаються! — бурчав він.— Але нехай спробують! — додав загрозливо.

Другого дня рано-вранці, коли Ванєк запрягав воза їхати на панщину, Балтазар сидів за столом, підперши сиву голову мозолястою рукою. Ванєк виїхав із двору повільно, невесело, навіть батогом не ляснув.

3. На рихті

Навпроти церкви у селі Ртині стоїть величенька садиба, відома в околиці під назвою «рихти». То було вольне господарство, власник якого не відбував панщини й користувався різними пільгами та привілеями, потвердженими востаннє королем Їржі Подєбрадським. Там жили спадкові війти, котрі мали право шинкувати. На святого Яна та на храмове свято їм дозволялося купувати пиво де завгодно, іншої ж пори — тільки в упицькій броварні.

За тих часів рихта була велика рублена будівля, поставлена чолом до шляху, що звивистою стрічкою збігав із узгір’я до села. Висока солом’яна стріха здіймалась угору двома шпилями, між якими лежав жолоб для дощової води. На дощечці під пристрішком було чітко вирізьблено ймення того, хто збудував цю хату, а далі — віршик духовного змісту. Довкола великого подвір’я, обставленого господарськими будівлями, шуміли гіллясті липи. Через дорогу на пагорбку стояла церковця, а біля неї височіла рублена дзвіниця на круглому кам’яному підмурівку.

Рихта була пам’яткою колишньої вольності. Віддавна жили там Нівлти-Рихетські; тепер на ній хазяйнував Антонін Нівлт, котрий так прагнув порятувати люд у біді. Хоч йому й не допікали нужда та панщина, неволя не давила його, однак він день і ніч думав, як зарадити лиху.

В домовлену неділю на рихту зійшлися запрошені — найповажніші люди з околишніх сіл. При великій світлиці з небіленими стінами й старосвітніми меблями була хатина, в ній і зібралися на раду селяни. Обличчя їхні, здебільшого змарнілі, зморшкуваті, були невеселі. Поруч Рихетського сидів Балтазар Уждян. З ним прийшла й Лідушка: старий хотів якось розважити зажурену дівчину. Перш ніж зайти до товариства, він звів її з дочкою Рихетського, трохи меншою од Лідки. Челядь і дівчата пішли в церкву до ранньої вечерні, чоловіки зачинились у хатині. В великій світлиці сиділа сама господиня. Надворі був ясний весняний день, липи тихенько шелестіли, та зрідка долітали з церкви приглушені звуки органа. З хатини чутно було гомін — спершу тільки голос Рихетського, потім Уждяна, а далі й інших.

У церкві на пагорку Лідка, стоячи навколішках, повторювала за священиком слова літанії. Заграв орган, люди заспівали, а Лідка все молилася за того, хто, може, колись бував тут із своїм батьком. Відправа скінчилась, люди почали виходити. Лідка підвелася, лиш коли її покликала Барушка Рихетська. За дверима вони зупинились: там стовпилися люди, тісним колом обступивши когось. Крізь галас чути було регіт та окремі слова цікавих глядачів. Дівчата протиснулися до середини й побачили чоловіка, що зібрав біля себе такий гурт. На ньому була нужденна, латана-перелатана одіж, при лівому боці висіла химерна стара торба. Капелюх на чорних кучерях був весь обвішаний всілякими цяцьками, яскравими образками, клаптиками, стрічечками, обтиканий пір’ям. Лідка, зачувши голос цієї прояви, похолола.