Розділ «Книга третя Буря»

Їсть сметанку,

Ух-ха...

Голос йому зірвався. Піднявши цимбали, він подався геть. Люди боязко розступилися перед божевільним. Скалак побіг просто на рихту; над головою в нього маяло пір’я та стьожечки, вітер розвівав з-під капелюха чорні кучері.

— Бідолаха! — жаліли його люди.— А все це на совісті у панів.

— Та хіба тільки це!

— То кіт із замка одібрав йому розум.

— Їсть сметанку, а ми голодуємо...

— Хоч і божевільні речі, а правда в них є.

— Бог над ним тепер суддя!..

— Де ж він досі був?..

— Мабуть, у березняку.

— Та напевне... Або ж блукав десь світами. Од самої страти його тут не бачили.

— Крий боже, пане-брате, яка біда...

Смутно киваючи головами, люди розходились. Перед церквою стало тихо, мов на ближньому цвинтарі. Лідка й досі стояла, як скам’яніла. Оце-то зустріч! Так довго сумувала за ним, а він, бач, розум стратив, знавіснів з горя.

Барушка повела її додому; Лідка йшла й не бачила нічого, рясні сльози котилися в неї по щоках.

У хатині на рихті тим часом розгорілася суперечка. Почалась розмова зі скарг; кожен розповідав, як він заборгувався, та які злидні в нього вдома й в усьому селі, та що люди мруть з голоду й хвороб.

— Отаке, люди добрі, діється у вас, таке ж саме й у нас,— сказав Рихетський.— Куди не глянь — там біда, а там іще більша. Якщо так і далі буде, пропадемо всі або ж почнемо грабувати та вбивати один одного. Для того ми й зійшлися, щоб порадитись, як біду перебути. Треба знайти поміч, негайно. Тільки де?..

— Самі собі ми помогти не спроможні.

— Хіба що пан...

Люди непевно перезирнулись. Уждян зневажливо осміхнувся: