Розділ «Книга третя Буря»

— Ох, конячко моя золота! От бачиш, у війську ліпше було, Медушко! — І гладив вірне створіння.

2. На «Скелю» прийшла панщина

Сніг розтав. По околиці ходили різні чутки про допомогу, та ніяк не справджувалися. Злигодням не видно було кінця.

Небо проясніло, в чистому повітрі знову задзвеніли жайворонки; дерева та кущі на кручі над вільшником уже вбиралися в нові шати. Тільки до Лідущиного серця не завітала весна; не співала вона, як бувало, стоячи на скелі над річкою, веселої веснянки. Коли вперше спускалася стежечкою до покинутої хижки, сльози душили її. Колись вона сиділа тут така щаслива, мугикала собі любу пісеньку, слухаючи шелест дерев та звуки цимбалів. Не стало Їржика, й усе потемніло, зів’яло. Цілу зиму Лідушка не чула про нього; тепер настала весна, ластівки вже ліпили під стріхою хижки свої гнізда, а він не приходив. Обіцяв, що прийде, і не прийшов. Може, з ним що скоїлося? Щось стискало їй отут серце, і вона побігла додому. Там біля воріт стояв дядечко Балтазар і дивився вслід панському дозорцеві, що віддалявся шляхом.

— Якого їм дідька треба? Навряд щоб щось хороше,— бурчав драгун.

І не помилився.

Другого дня перед полуднем він уже виходив з канцелярії від пана управителя. Вхопивши ціпок, якого, входячи, поставив біля дверей, він судорожно стис його в руці й ледве стримався, щоб не погрозитись ним. Вид і шия старого драгуна налилися кров’ю од гніву, очі горіли. В кінці коридора він спинився, обернувшись, грізно поглянув на двері канцелярії й тільки тоді натяг на сиву голову кучму і побіг сходами вниз.

— Гей, куме Салаквардо, куди це так поспішаємо?

Балтазар, побачивши Рихетського, зупинився.

— Ет, утікаю, щоб не плюнути ненароком отим у пики! — Він кивнув головою в бік канцелярії.

— Тихше, не так шпарко, пане-брате, бо тут і стіни мають вуха. Але я маю до вас справу; може, почекаєте, поки я сходжу до управителя?

— Чому ні! — Й Балтазар побіг униз.

Ртинський війт пішов до канцелярії, а Уждян, чорніший од хмари, ходив по двору. Нівлт повернувся не скоро.

— Ну, так що там з вами сталося?

— Ет, ходімо звідси, мене тут у цьому панському кублі душить усе, нехай у полі розповім.

Коли замок уже лишився за спиною, старий драгун почав розповідати; з його різких рухів видно було, що він знову розпалився.

— Мене на сьогодні викликано, до управителя. Прийшов я вчасно, але чекати мусив добру годину, поки він зволив згадати про мене. Закликали мене до канцелярії. Сидить він там із писарем, знаєте, з отим худим, косооким. Той починає: «Ти Балтазар Уждян?» — «Я»,— кажу. «Ти дістав у 1763 році з ласки милостивого князя садибу в Ж., звану «Скелею»? Я мовчу, мене оте «з ласки» заїло. Гарна ласка! А той гугнявий каламар знову питає, вже з серцем: «Дістав чи ні?» Я кивнув головою. Він як визвіриться: «Ти, мурмило репане! Говорити не вмієш, чи що?» А управитель слухає та, бачачи, що писарчук сердиться, й сам озлився: «Ти, лайдаче!» Він же по-нашому більш нічого й не вміє. Стонадцять чортів, як мене за печінки взяло! На мене, старого драгуна, отак кричати! — Салакварда сплюнув.

— А далі що ж? — допитувався Рихетський.

— Та, одно слово, той перодряп ознаймив мені від імені пана управителя, що... що я мушу виходити на панщину.

Балтазар зупинився. Рихетський запитливо глянув на нього.