Розділ «Частина перша»

Люсі підняла камінчик, занесла руку за спину та з усієї сили жбурнула його в море. Жінка не почула, як він упав — може, він і досі кудись летить навколо земної кулі, наче супутник.

— Я теж можу бути сильною! — крикнула вона, повернулася й пішла вгору рампою.

Скоро вже треба годувати Джо.

6

Будинок скидався на маєток, і певною мірою таким він і був: велика будівля з угіддями в лісистому містечку Вольдорф поблизу північної частини Гамбурга. У такому помешканні міг би жити власник шахти, успішний імпортер чи промисловець, але насправді цей будинок належав Абверу.

Усе через клімат. І навіть не той, який був тут, а той, що за двісті миль звідси на південний схід — виявилося, що там несприятливе середовище для радіосполучення з Англією.

Наземна частина будівлі була схожа на звичайний будинок, але під землею розмішувалися два бетонні бункери з радіообладнанням ціною в декілька мільйонів рейхсмарок. Усю цю систему зібрав майор Вернер Траутманн, і це була колосальна робота. У кожному бункері розташовувалося двадцять звукоізольованих пунктів для прослуховування, де сиділи радіооператори. Вони могли за стилем передачі повідомлення впізнати шпигуна — як діти впізнають мамині кроки в коридорі. Обладнання для прийому сигналу розробляли надзвичайно якісно, незважаючи на всі інші параметри, а от передавачі треба було спершу зробити компактними, а вже потім — потужними, їх зазвичай носили в невеличких валізках. Розробляли їх у компанії «Телефункен» на замовлення адмірала Вільгельма Канаріса, голови Абверу.

Сьогодні вночі в ефірі було досить тихо, тому, коли на зв'язок вийшов Die Nadel, про це знали усі. Повідомлення німця записав один зі старших операторів. Після завершення передачі останній відправив підтвердження прийому, потім швидко розшифрував повідомлення, вирвав зі свого записника аркуш і пішов до телефону. Зателефонувавши по прямій лінії в Абвер, у штаб-квартиру на Софієн-террас у Гамбурзі, оператор прочитав повідомлення та повісив слухавку. Тепер можна викурити цигарку. Чоловік запропонував одну молодикові, що сидів у сусідній кабінці, й обидва кілька хвилин стояли біля стіни та видихали хмарки диму.

— Щось є?

— Щось завжди є, коли він виходить на зв'язок. Та цього разу небагато. Люфтваффе знову не влучили в Собор Святого Павла[28].

— Відповіді для нього немає?

— Не думаю, що він чекає на відповіді. Той покидьок любить працювати самостійно. Він завжди такий був. Я вчив його працювати з радіо. Як тільки він усе засвоїв, то зразу вбив собі в голову, що став кращим, ніж я.

Молодик був вражений.

— Ви знайомі з Die Nadel?

— Знайомий, — підтвердив той, струшуючи попіл.

— Розкажіть про нього.

— Ну, пити з ним приблизно так само весело, як із дохлим собакою. Вихилити по чарочці — це не до нього. Думаю, він любить жінок, тільки не демонструє цього. Він наш найкращий агент.

— Дійсно?

— Безсумнівно. Кажуть, він найкращий шпигун за всю історію. Ходять чутки, наче він п'ять років працював на НКВС СРСР і став довіреною особою Сталіна... Не знаю, наскільки це правда, але Die Nadel дійсно на таке здатен. Професіонал. Він особисто знайомий із фюрером.

— Із Гітлером? Особисто?