Розділ «Частина перша»

Люсі почала лягати спати одночасно з Девідом, щоб він бачив, як вона переодягається. Проте він постійно відвертався. Лягаючи поруч, вона наче ненавмисне торкалася його рукою, стегном чи грудьми у недвозначному запрошенні. Проте Девід не реагував.

Люсі була переконана, що з нею все нормально: вона не просто хотіла сексу, а хотіла саме Девіда. Навіть якби на острові й був ще хтось молодший від сімдесяти, вона б однаково не спокусилася. Це не жага якоїсь німфоманки, а звичайне бажання дружини, що сумує за коханням свого чоловіка. Якось уночі вони лежали поруч без сну та слухали вітер і сопіння Джо в сусідній кімнаті. Люсі вирішила: або вони це зроблять, або Девіду доведеться пояснити свою відмову. Було очевидно, що він уникатиме цієї теми, аж поки вона не натисне, тому жінка вирішила, що з неї досить жити в цьому принизливому непорозумінні.

Люсі обійняла його за стегна та вже збиралася почати свою промову, але від шоку ледь не скрикнула. У нього була ерекція. Значить, він хотів! Бо чого б ще... Вона радісно схопилася за предмет своєї цікавості та присунулася ближче до нього.

— Девіде... — прошепотіла вона.

— Та заради Бога! — чоловік схопив її руку, віджбурнув від себе і перевернувся на бік.

Але цього разу вона не збиралася так легко відступати.

— Девіде, та чому ж ні?..

— Чорт забирай! — він відкинув ковдру, зліз на підлогу й поповз до дверей, прихопивши покривало.

— Чому? Скажи! — Люсі вже кричала, сидячи у ліжку. Джо прокинувся і заплакав.

Девід підняв порожні штанини своєї піжами та ткнув пальцем на свої культі.

— Ось чому ні! Ось!

Чоловік повернувся і спустився вниз спати на дивані. Люсі підвелася, пішла заспокоювати Джо. Малий ще довго не засинав — може, тому що Люсі й самій треба було, щоб її хтось заспокоїв. Цікаво, чи є в дитини хоч якісь думки щодо сліз на щоках матері? Може, сльози й стають першим, що усвідомлюють малюки у своєму житті? Заспівати йому Люсі не змогла, як не змогла й промуркотіти якісь нісенітниці на кшталт «усе буде добре». Натомість жінка просто притисла до себе сина та гойдала його. Джо заснув, як тільки заспокоїв матір своїм теплом і обіймами.

Люсі обережно опустила хлопчика назад у колиску та якийсь час просто стояла й дивилася на нього. Іти спати вже не було жодного сенсу. Унизу хропів Девід — йому доводилося приймати сильні ліки, інакше через біль він не міг заснути. Хотілося забратися якнайдалі від нього — кудись, де він (навіть якщо схоче) не зможе її знайти ще кілька годин. Люсі одягла штани, светр, тепле пальто та чоботи — і вийшла в темряву.

На вулиці було страшенно холодно й волого. Спустився туман. Цей острів був великим майстром паскудної погоди. Люсі вище підняла комір — їй хотілося повернутися та взяти ще й шарф, але жінка вирішила прогулятися так. Вона вирушила вперед слизькою стежкою, насолоджуючись холодом і туманом, які своїм дискомфортом допомагали хоч на дрібку полегшити той біль, що з'їдав її зсередини. Люсі дісталася верхівки скелі та почала спускатися вниз слизькою рампою, обережно переставляючи ноги. Унизу їй довелося зістрибнути на пісок, щоб пройти до моря.

Вітер, як завжди, невблаганно сварився з водою: він дражнив хвилі, налітаючи на них згори, а вода відповідала йому свистом і шипінням, навалюючись на берег. І сварка ця триватиме вічно, бо жоден із них не заспокоїться, поки є інший, і обом більше нікуди іти.

Люсі пішла вздовж лінії прибою, заповнюючи думки шумом моря, аж поки пляж не закінчився високою скелею. Далі йти було нікуди, тому жінка повернула назад. Так до ранку вона ходила берегом, аж поки зі світанком не усвідомила: таким чином Девід просто хотів продемонструвати свою силу.

Ця думка не надто їй допомогла, але Люсі не відпускала її та довго обдумувала, аж поки не витягла з неї суть, наче перлину з раковини. Можливо, холодність Девіда мала те саме коріння, що і його жага рубати дерева, самостійно роздягатися, їздити на джипі, вправлятися з булавами та жити на суворому острові в Північному морі...

Як він там казав?.. Схожим на свого батька — героя війни, клятого безногого блазня... Йому треба щось довести, щось, що здавалося б порожнім, якщо виразити це словами... Він хотів досягти чогось, що міг би отримати пілот винищувача. Проте тепер Девід був здатен лише на те, щоб вправлятися з деревиною, тими булавами та інвалідним візком. Чоловіка позбавили шансу перевірити самого себе, і він хотів довести усім: «Я все рівно перевірив себе. Дивіться, як я вмію страждати».

Життя було до нього безнадійно несправедливим. Просто відчайдушно несправедливим. Але він мав мужність пережити ті страшні рани. Проте пишатися ними він не міг. Якби ноги йому відтяв «месершміт», то його візок став би йому військовою медаллю за мужність. Але тепер йому все життя доведеться казати: «Це сталося під час війни. Ні-ні, я не брав участі — це була автомобільна аварія. Я пройшов навчання і збирався їхати на фронт. Я вже бачив свою пташку — вона була просто чудова. Я б дуже відважно бився за нашу країну, я певен...»

Немає жодних сумнівів. Девід вважає, що так він проявляє свою мужність. Їй тепер теж доведеться бути мужньою, щоб знайти спосіб зібрати шматочки свого розбитого життя докупи. Колись Девід був добрим і люблячим. Тепер Люсі доведеться чекати, поки він знову зможе стати таким, як був колись. Доведеться шукати нові сподівання, нові цілі в житті. Інші жінки знаходили ж заради чого жити після втрати чоловіка, втрати будинків під обстрілами та навіть після того, як їхні кохані опинялися в полоні. І вона теж знайде.