Розділ «Частина І «Чортові мавпи»»

Форстнер почав переслідування. Гарматна команда отримала наказ зробити попереджувальний постріл.

«Фалаба» продовжувала тікати. Форстнер за допомогою прапорів повідомив: «Зупиніться, або стріляю».

«Фалаба» зупинилася. Субмарина підійшла ближче, і Форстнер через гучномовець повідомив капітана Девіса, що збирається потопити судно. Девісу та всім, хто був на борту, — 242 чоловікам — було наказано полишити корабель за 5 хвилин.

Форстнер підійшов на відстань у 100 ярдів. Останню шлюпку ще тільки спускали на воду, коли він запустив торпеду. «Фалаба» затонула за 8 хвилин, забравши життя 104 людей, серед них і капітана Девіса. Пасажир на ім’я Леон Трешер був оголошений зниклим безвісти, але його тіло так і не знайшли. Трешер був громадянином Сполучених Штатів.

Ця подія, яку засуджували як один із виявів жахливої німецької жорстокості, була саме тим, чого боявся Вільсон, — вона могла спровокувати заклики до війни.

— Мені це не подобається[103], — казав Вільсон своєму державному секретареві Вільяму Дженнінгсу Брайану. — Ця подія має безліч можливих дестабілізаційних наслідків.

Першим бажанням Вільсона було негайно зробити різку офіційну заяву з приводу атаки, але після обговорення з міністрами та секретарем Брайаном він вирішив не квапитися. Брайан, непохитний пацифіст, доводив, що смерть американця, який свідомо поплив на британському судні через зону військових дій, не варта навіть протесту. З його точки зору, це було те саме, як коли б американець вирішив прогулятися полем бою у Франції.

У середу, 28 квітня, за день після обговорення події з «Фалабою», Вільсон написав у записці Брайану: «Думаю, не варто навіть робити якусь формальну заяву щодо цього»[104].

Леон Трешер, американський пасажир, і далі вважався зниклим безвісти — можливо, його тіло течією віднесло в Ірландське море. Ця подія стала ще одним ударом у ритмі, який усе наростав і ставав дедалі гучнішим.

«Лузитанія».

Пустушки та Теккерей

Протягом тижня перед відплиттям пасажири, що жили в Нью-Йорку, починали ретельно пакувати речі, а ті, хто жив деінде, приїздили в місто — поїздами, поромами та машинами. У Нью-Йорку прибулі опинились у страшенній спеці: у вівторок, 27 квітня, на термометрі було 33°С, а до Дня солом’яного капелюха було ще чотири дні. У цей день, 1 травня, чоловіки можуть нарешті змінити теплі капелюхи на літній варіант — і всі дотримувалися цього правила. Репортер Times зробив раптовий огляд Бродвею та помітив лише два солом’яні капелюхи: «Тисячі чоловіків, задихаючись від спеки, ходять вулицями в зимових капелюхах, що сидять на головах під найнеочікуванішими кутами, або ж несуть їх у спітнілих руках»[105].

Здається, місто зовсім не турбує війна. Театри Бродвею — Великого білого шляху, як називають цю ділянку за велику кількість ліхтарів, — щовечора світилися вогнями та життям, хоч у них і з’явився неочікуваний конкурент. Деякі ресторани, крім забезпечення гостей їжею, почали влаштовувати вигадливі розваги, не звертаючи уваги на відсутність театральної ліцензії. Міська влада загрожувала суворим покаранням цим «кабаре» за недотримання правил. Один із власників, керівник закладів Reisenweber’s на Восьмій авеню та на Коламбус-серкл, сказав, що буде тільки радий забороні: він уже стомився від конкуренції. У його закладі давали мюзикл під назвою «Забагато гірчиці» з «безліччю ВРОДЛИВИХ ДІВЧАТ» у ролях, а також окреме шоу «Кабаре-буревій» з квінтетом виконавців негритянських пісень та повним обідом — табльдот — за долар, з танцями між стравами. «Публіка, — скаржився він, — має просто сміхоподібні забаганки на складні розваги під час їжі. І ці забаганки вже ставлять під загрозу всю ресторанну справу»[106].

Якщо комусь із подорожніх в останню мить треба було придбати щось із одягу, на них чекала постійна розвага — шопінг. Тоді якраз почалися або ось-ось мали початися весняні розпродажі. У Lord and Taylor на П’ятій авеню рекламували чоловічі пальто за 6 доларів 75 центів — менш ніж за півціни. У Б. Олтмана за декілька кварталів на південь не стали вказувати ціни, але запевняли жінок, що в їхній крамниці «безперечні знижки» на сукні та костюми з Парижа, які можна знайти на третьому поверсі у відділі «Костюми за зниженою ціною». Кравецька компанія німецького походження House of Kuppenheimer рекламувала, як не дивно, особливий «британський» костюм: «У наші активні часи всі чоловіки молоді»[107].

Економіка міста й усієї країни була на підйомі завдяки підвищенню попиту на американські товари, особливо на військове спорядження. Тимчасове затишшя в транспортуванні товарів закінчилось: у кінці року Сполучені Штати мали рекордний показник приросту торгівлі в $1,5 мільярда[108] (у сьогоднішньому еквіваленті — $35,9 мільярда). Нерухомість — у Нью-Йорку ця сфера завжди характеризувалась одержимістю — була на піднесенні, і в Іст-Сайді та Вест-Сайді йшло будівництво великих проектів. На розі Бродвею і 88-ї мало початися будівництво нового двадцятиповерхового будинку ціною приблизно в $500 тисяч. Усюди можна було побачити екстравагантні вияви великих грошей[109]. Можливо, дехто з пасажирів першого класу «Лузитанії» відвідав велику вечірку в Delmonico’s, яку організувала ввечері в п’ятницю леді Ґрейс Маккензі — «жінка-мисливець», як назвали її в Times. Вечірка проходила в темі джунглів — серед п’ятдесяти запрошених гостей були дослідники, мисливці, зоологи, два гепарди та «чорний павіан». У бенкетній залі ресторану поставили пальми, а стіни були вкриті кількома шарами пальмових гілок, щоб створити атмосферу лісової галявини десь в Африці. Чорношкірі чоловіки в трико та білих туніках спостерігали за тваринами — хоча насправді темного кольору їхній шкірі надавали не гени, а палений корок та приглушене світло. Серед закусок були фаршировані орлині яйця.

У газеті було доволі багато новин про війну, але першу шпальту займала тема політики та злочинність. Найбільший інтерес, як завжди, викликали вбивства. У четвер, 29 квітня, посеред хвилі спеки продавець продуктів, який нещодавно втратив роботу, відправив свою жінку в кіно, а сам застрелив свого п’ятирічного сина, після чого застрелився сам[110]. У Бриджпорті, штат Коннектикут, чоловік подарував своїй коханій дівчині каблучку й дав їй кінець стрічки — другий її кінець ховався в його кишені. «Сюрприз», — пояснив він і сказав тягти[111]. Вона так і зробила. Стрічка була прив’язана до гачка револьвера, і чоловік помер миттєво. У п’ятницю, 30 квітня, четверо злочинців утекли з-під охорони в лікарні Бельв’ю, одягнені в рожеві піжами. Times повідомляла, що трьох із них вдалося знайти завдяки «ретельному обшуку району силами поліцейських, персоналу лікарні та місцевих хлопчаків»[112]. Четвертий злочинець і досі перебував на свободі, імовірно одягнений у рожеве.

А потім була ця новина: складено план церемонії відкриття меморіального фонтана в пам’ять Джека Філліпса, оператора бездротового зв’язку «Титаніка», а також восьми інших операторів передавачів Марконі, які загинули в морських катастрофах. У статті також ішлося, що на меморіалі «залишили вільне місце, щоб додати інші імена згодом»[113].

Реєстр пасажирів «Лузитанії» налічував 949 британських пасажирів (один із них — канадець), 71 росіянина, 15 персів, 8 французів, 6 греків, 5 шведів, 3 бельгійців, 3 голландців, 2 італійців, 2 мексиканців, 2 фінів та по одному пасажиру з Данії, Іспанії, Аргентини, Швейцарії, Норвегії та Індії.[114]

Згідно з офіційними документами «Кунард», на борту також було 189 американців з різних куточків країни[115]. Двоє чоловіків із Вірджинії були представниками суднобудівної компанії й прямували в Європу для того, щоб з’ясувати умови придбання субмарин. Щонайменше п’ять пасажирів були з Філадельфії, а інші — з найрізноманітніших міст: Такахо, штат Нью-Йорк; Брейсвілл, штат Огайо; Сеймур, штат Індіана; Потакет, штат Род-Айленд; Генкок, штат Меріленд; Лейк-Форест, штат Іллінойс. Декілька пасажирів були з Лос-Анджелеса: подружжя Бліків у першому класі та троє представників родини Бретертонів у третьому. На борту був навіть Христос[116] — Крайст Ґеррі з Клівленда, штат Огайо, що подорожував другим класом.

До відплиття вони зупинялись у готелях і пансіонах або ж у родичів — у всіх куточках міста. Щонайменше шестеро з них зупинились у готелі «Астор», ще шестеро — у «Білтморі». Вони прибували протягом тижня, везучи з собою гори речей. «Кунард» дозволяла кожному пасажирові перевозити з собою 20 кубічних метрів вантажу, і пасажири мали безліч скринь. Деякі з них були кольорові — червоні, жовті, сині, зелені. Інші — обтягнуті шкірою, з тисненням у вигляді шахівниці або ялинки, зміцнені деревиною.